Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

Дорога у столицю займає кілька годин. Я їду в окремій машині, Данте одразу посадив з Олегом. Сам же поїхав з іншим водієм та Мариною. В місто заїжджаємо ще затемна. Всередині все тремтить. Мандраж та сироти на шкірі мої вірні друзі. Вперше у житті побуваю у столиці. Вперше взагалі їду так далеко. Було страшно, і досі так. Не хотілося дідуся залишати, —  це я так відмовки шукала, коли усвідомила, —  але друзі сказали, що приглянуть. І ось, я тут. В багажнику мала сумка з одягом. В душі дивне передчуття відкриття чогось колосального. А за вікном тонованого автомобіля місто у неонових фарбах й прикрашених деревах. Київ —  воістину вартий багатьох слів повних захвату. Навіть не знаю з чого почати знайомство з ним. Тут все чуже та воно захоплює з першого погляду. Подобається розглядати вітрини, торгові центри, мости вдалині, висотки й просто людей. Їх мало, бо вже ніч, та і цього достатньо. Шокує велика кількість дорогих, красивих машин. В Золотому ми вже звикли до подібного та не у такій кількості. 

— Вітаю у місті надій та розбитих мрій, — каже Олег, помітивши як прилипла до скла.

— Чому розбитих? — переводжу погляд на профіль водія.

— Одні тут отримують усе, інші руйнуються зсередини. Одним щастить, а іншим ні. 

Нічого не відповідаю. Повертаюся до скла й розглядаю красу. Наче мале дитя, котре ніколи не бачило новорічної ялинки, а сьогодні випав шанс… Поміж ребер тепло. Ми заїжджаємо у сучасний, стильний двір багатоповерхівки. Я таке лише по телевізору бачила, тож намагаюся вловити усе. Підмічаю закритий двір, паркан, лавочки й дерева оповиті гірляндами. Фантастично. 

— Тут будеш жити. — Олег паркується під чимось схожим на під'їзд. — Вранці Марина приїде до тебе. 

Виходимо з машини. Чоловік дістає мою сумку й заводить всередину будинку відкривши його власним ключем. Його віддає у ліфті, розповідаючи, що є басейн, в підвалі тренажерний зал, а неподалік ресторан зі смачними стравами, ніби у мене є фінанси на життя тут. Я не розраховую на підтримку Марка, що він оплатить рахунки у столиці. Київ — дороге місто, та і варто завжди надіятися тільки на себе, адже сподівання на інше призводять до розчарувань. Тепер я це розумію ще більше. Кажу про ці думки водію, ділюся надіями, що тут є кухня, де зможу приготувати собі щось. Олег лише усміхається на мої слова. 

Квартира зустрічає шаленими розмірами. Її краса вражає. Не місце для життя, а справжня картинка. Кухня є, поєднана з вітальнею, окремо спальня та санвузол. Все біле, з деревом та мармуром. Чисте. Стерильне. Тут ніхто не жив до мене, а якщо й жив, то мало. 

— Ванну знайдеш, — водій ставить сумку біля порогу. Усміхається. — Освоюйся. 

Йде, а я все ще на порозі стою. Страшно торкнутися будь-чого. Інтер'єр дуже схожий до того, що бачила у комплексі Данте. Мабуть, це його квартира, або взагалі дім, він же забудовник. Видихаю. Намагаюся вгамувати тріпотіння у грудях, та це складно. Тому, приймаюся розбирати речі. У спальні розкладаю все у шафу, потім йду у ванну, де приймаю душ, і зрештою влягаюся у найзручніше у світі ліжко. Матрац повторює усі вигини тіла, лежати на ньому максимально комфортно. Втомлена, засинаю швидко.

Вранці будить дзвінок телефона. Номер незнайомий, але слухавку підіймаю, підсвідомо розуміючи хто може дзвонити. Інтуїція не підводить — Марина. Завзято вітається, каже, щоб збиралася, за годину вона буде у мене. Зриваюся з місця, та на хвилинку зупиняюся перед вікном, вражена красою. Вигляд шикарний, таке лише у мріях буває. Будинки, пагорби, мости — все як на долоні. 

— Вау, — видихаю. 

Широка усмішка з'являється сама. Кажу подумки: “Що б тут не чекало, варто було приїхати”. 

Вмиваюся, одягаюся у джинси, кофтинку й очікую на Марину. Жінка приходить рівно хвилина у хвилину, в зазначений час. Оглядає мене з ніг до голови, без вітань, а потім каже:

— Ходімо. Час перевтілень.

Розвертається, щоб йти, а я стою на місці. 

— Яких перевтілень? — спокійно запитую.

Марина зупиняється. Розглядаю її рівну спину, розправлені плечі. У червоному костюмі жінка виглядає ще краще, ніж вчора.

— Твоїх, Сабріно. Ти не можеш прийти у такому вигляді. Потрібно освіжити все. 

Крокує далі. Знає, піду слідом, що й роблю. Наздоганяю біля ліфта. Окидає мовчазним поглядом, усміхається, ні холодно, ні привітно, просто факт, й киває. З будинку ми одразу сідаємо в тонований чорний автомобіль. Варто виїхати з двору жінка починає говорити. Її водій мовчить, навіть не дивиться на нас, виключно на дорогу.

— Отже, спершу волосся, потім одяг, наприкінці макіяж. Ввечері початок, о дев'ятнадцятій, тому протягом дня нічого не їси, щоб живіт не стирчав. Марк тебе забере. Я вже буду там. Коли ви зайдете, усміхайся. Спокійною будь. Вважай, все, що кажу зараз — експрес-курсами. Тобі запропонують напої, візьми келих і з ним ходи весь вечір, нам не потрібні п'яні сцени. Їсти —  ні, зрозуміла? Ти маєш виглядати так, ніби впала з небес. 

Прокашлююся. Поглядаю на профіль Марини маючи дуже багато питань. Варто розкрити рота як вона миттєво змахує рукою, що й слова губляться.

— Не супереч. Вважай це дебютом попелюшки, — твердо в очі дивиться. — Осоромиш Данте і назавжди залишишся у своєму селі. Я тобі допомагаю. О, до речі, — додає, якраз автомобіль зупиняється біля салону красу, — не забудь поділитися з гостями інформацією про книги. Їх цінність і тому подібне. 

Підморгує мені й відкриває дверцята. Вирішую змовчати. Ситуація покаже. В якомусь сенсі Марина має рацію — усміхатися доведеться точно. А от з їжею та мною, що впала з небес, то перебір. 

Весь день мене мучать, інакше це не назвати. Спершу волосся. Марина хотіла вкоротити довжину, та я не дала, тож байдужа до всього жінка у салоні, вклала його неймовірними хвилями, немов я народилася такою. Потім одяг. Ми побували у кількох торгових центрах, зрештою сукня знайшлася, щоб і мені сподобалася, і Марині: зеленого, насиченого кольору, довга, із закритими руками, але з витонченої тканини. Вона підкреслила худорлявість й виокремила довгу шию. Після цього макіяж. Дівчина у ще одному салоні нафарбувала так, що я стала зовсім іншою людиною. Очі перетворилися на два великих зелених озера підкреслені темними стрілками. Губи ніжно рожеві. На щоках природний рум'янець. Згодом, мене відвозять у квартиру. Марина знову нагадує про їжу, на що мій шлунок реагує агресивним бурчанням.