Читати книгу - "Рубінова тінь минулого, Анна Ліє Кейн"

Потяг подає ще один сигнал. Посадка добігає кінця.

Невже я їх пропустила? Адже так хотіла глянути востаннє. Ще один раз побачити їх живими, щасливими, такими, що поспішають до дочки в інше місто. Втім, у такому натовпі легко не помітити подружжя.

- Ти куди? - обурено вчепився кігтиками мені у вухо компаньйон.

- Просто пройду вздовж перону, - відмахнулась і зайшла за огорожу. Ті, хто проводжав, стояли під вікнами вагонів, щось говорили від'їжджаючим. Ось двоє хлопців, підсадили третього, і він прямо через відкриту кватирку поцілував молоду дівчину.

Закусивши губу, неспішно йшла далі, намагаючись бути тінню. Тінню майбутнього, в якому знають про жахливу аварію, що станеться вже за кілька годин.

- Ель, що з тобою? - Геррі насупився і спробував заглянути мені в очі, а я подивилася на годинник. Залишилися лічені хвилини до відправлення. Не пам'ятаю, у якому вагоні їхали мої батьки. У якомусь з останніх...

Раптом на мене хтось налетів, мало не збивши з ніг. Зуміла втримати рівновагу, підвела голову і приголомшено застигла.

- Вибачте, я така незграбна сьогодні, - вимовила молода демониця. На мене блиснули яскравою зеленню її смарагдові очі. На ній темний костюм зі спідницею, а в руках паперовий пакет із відірваними лямками. Видно, що вона поспішала: - Ми мало не запізнилися на...

Але раптом її голос затих, очі здивовано розширились, а усмішка зійшла з гарного обличчя. Я просто завмерла, не знаючи, що мені робити. На плечі мовчав Геррі.

- Елері? - з недовірою прошепотіла демониця. Серце зупинилось у грудях, а всі слова вилетіли з голови. Я розуміла, що мені потрібно швидко розвернутися та піти. Я не маю з нею говорити, але… не могла. Потонула в її зелених очах, страшенно захотіла повернутися в дитинство і цього разу дочекатися не звістки про смерть, а батьків, що повернулися з подарунками. Як усе могло б скластися, якби не ця аварія?

- Кохана, нам треба поспішати! - чоловік, що біг за жінкою, був людиною. Його світло-русяве волосся, як завжди в безладді. Мама, мабуть, знову посварить його у вагоні та поправлятиме зачіску.

У його руках букет моїх улюблених квітів.

На очі навернулися сльози.

Демониця раптом різко подалася вперед, впустивши пакет, що тримала в руках, і обійняла мене за плечі.

- Якою ж красунею ти виросла, моя маленька дівчинко! - На вушко сказала вона, розриваючи мені серце. Неспромога боротися з гіркотою, що наповнила мене, уткнулася носом їй у плече:

- Матусю...

Цієї миті пролунав третій гудок. Двері вагонів почали зачиняти. Це мене протверезило. Я швидше звільнилася з обіймів матері та озирнулася на поїзд.

- Спізнилися, - підібгав губи батько і задумливо поправив квіти в букеті. Мама все ще пильно дивилася на мене. Паротяг видихнув із димаря клуб диму і з новим гудком рушив з місця.

Я завмерла, наче вражена блискавкою, дивлячись на батьків, що не встигли на поїзд. Через мене! У думках виникло страшенно тривожне почуття, що я скоїла щось невиправне.

Тієї ж миті мене знову потягло в желеподібну темряву.

Всупереч очікуванням, я прийшла до тями не в тому кабінеті, де Наріне штовхнула мене в магічне коло, а на вокзалі. Кілька разів кліпнула, звикаючи до освітлення, озирнулася, переконуючись, що я в потрібному часі. На вокзалі усе так само як і день тому, коли ми прибули з Хаола. Начебто нічого не змінилося… може, робітники Міністерства виправили мою помилку?

При згадці про маму на очі навернулися сльози, але я рішуче змахнула їх.

- Мені здалося, що я зробила щось жахливе.

Геррі невластиво для себе промовчав.

І лише за кілька секунд я зрозуміла, що не відчуваю звичної ваги на плечі. Скоріше озирнулась і не виявила звірятка.

- Геррі! - злякано закрутила головою, злякавшись, що хтось випадково наступить на куницю: - Геррі, де ти?!

Перехожі дивно косилися на мене, але компаньйон не озивався і ніде не з'являвся. Чи може бути так, що нас викинуло у різних місцях?!

Швидше рушила до будівлі Міністерства, але раптом зрозуміла, що щось ще не так. Здивовано оглянула власний незвичний одяг, а потім швидко закотила рукав і приречено простогнала:

- О, ні.

Золота змійка, що раніше оплітала зап'ястя, безслідно випарувалася.