Читати книгу - "Будь моїм, Тома Глубокова"

Кир

Насилу розкриваю очі, намагаючись хоч трохи зрозуміти, чому на мені ворушиться ковдра, чому я не відчуваю подушку і де це випадково я вчора пропив голову.

Бачу сидить на ліжку в одязі дівчина. Вона злякано і сонно моргає, дивиться на мене, встає на ноги. Я сідаю в ліжку і потираю хвору голівоньку. Як вона тут опинилась я пам'ятаю. Але що було до і що було після - не дуже.

...- Як мило, - хмикнув Гриня, який допоміг мені підняти дівчину і не розбудити її. Я був вже досить п'яний, а він знайшов робітницю сплячою сидячи біля холодильника. У нас вийшло її не розбудити, але якого біса я потягнув її наверх, я не відповім. Може, п'яному мозку стало дуже соромно... Хотів же відпустити ще о десятій, самі б впоралися, але Льоша так загрузив своїми проблемами, а потім ми так багато випили...

- Ой, годі тобі, - я хмикнув. - Не будити ж її і не виганяти, - спускаюся вниз, ледь не зламавши ноги собі і другу, на якого мало не впав ззаду.

- Вона дуже мила дівчинка, Кир, - Гриня бере свій стакан, бачимо, що Льоша спить вже на дивані. Він випив сьогодні так багато, що сумнівів не залишалося - йому хуево. До такої міри, що він скоро зіп'ється. Женя була його дружиною довго, вони любили один одного сильно і до божевілля, пам'ятаю, як він дивився на неї... Немов хоче з'їсти або трахнути на місці. Хоча, інші друзі дуже схоже дивляться на своїх дівчаток.

- У мене ще все добре, щоб почати кидатися на домробітниць, - мало не в груди себе б'ю і друзі тільки сміються...

- Не панікуй, я не чіпав тебе, - виходить тихо і дуже хрипко. Викурив вчора пачки дві, напевно. Поки ми вп'ятьох п'ємо, обмиваючи щось, святкуючи або обговорюючи проблеми, можемо не знати міри. Друзям дружини все прощають, як би їх не заносило на поворотах. Зляться тільки, коли чують травичку. Ох, як нам усім попало тоді... Але все одно відпускали, знали, що ніяких дурниць не накоїмо.

- Я пам'ятаю, Кирило Маратович, але... Як я тут опинилася? - дівчина ніяковіла, їй було страшно і вона дуже боязко дивилася на мене. Уявляю, як виглядаю в її очах.

- Ти заснула внизу, я переніс... На всіх інших диванах, напевно, позасинали ці алкоголіки... - я встаю, та ноги мене ледь тримають, і тягнуся до гаманця. Здається, я обіцяв їй оплатити таксі... Витягаю всі гроші і не дивлячись віддаю. - Візьми, тут на таксі і за те, що залишилася. Мені дуже соромно, правда, - наскільки я пам'ятаю, вона працює ще десь в ніч і, напевно, була зі зміни. Як ця тендітна крихітка все витримує, я не розумію. Незважаючи на те, що працює вона ідеально, мені було дуже шкода, що, скоріш за все, у хороших дівчат можуть бути такі проблеми, коли потрібно багато працювати. Може дізнатися чому, чи що?..

- Тут багато, Кирило Маратович, Ви... Я можу на метро, це швидше... - вона намагається покласти всі гроші на ліжко. Я швидко, і дуже болісно для голови, опиняюся поруч і впихаю в кишеню джинсів їй гроші. Вона напружується від такої близькості, тут же відходить і тихо вимовляє:

- Дякую...

- Відпочинь трохи, крихітко, - посміхаюся, а вона лякливо смикається і ще швидше збігає вниз. Так, Гриня має рацію, вона мила дівчинка.

І зовсім інша.

Спускаюся вже коли вона пішла. У вітальні не дуже то й брудно, лише кілька майже бездиханних тіл. І зневоднених. Тому що саме води всі вони просять, коли сам я п'ю на барній стійці. Стогнуть, щось говорять нерозбірливо, виглядають, м'яко кажучи, дуже розбито. Зовнішність повністю відображає наше самопочуття.

- Ми вижрали більше восьми літрів, - я оцінюю кількість порожніх пляшок. Як ми не померли, я не розумію... Більш ніж по літрі на людину. По півтори навіть. Розрулили проблеми, що називається.

Раптово по всій квартирі лунає дзвінок і ми вп'ятьох мружимося і стогнемо, як по команді. Я мовчки йду відкривати, так як вода, немов цілюще джерело, хоч змусила мої ноги ходити. На порозі три дамочки з дуже серйозними обличчями, а позаду них три охоронці.

- Ймовірно, ви хочете забрати товар, - посміхаюся, привалююся до одвірка, відчуваючи себе наркобароном, що пропонує великі партії кокаїну. Розглядаю ще напівп'яними очима ідеальну красуню Єсенію. Вона зі злістю б’є по моїх грудях кулачком і заходить в квартиру. За нею Мирослава і Дашка.

Мило посміхаюся, спостерігаючи, як кривляться Ігнатови і Решетніков від їхніх нотацій. Дівчата переживали, не знали, де шукати їх, а вже майже обід... М'яко вони їх лаяли, немов дітей з садка забирали. Милі такі... Засумніватися в їх словах немає ніякої причини, правда, переживали. А у нас ще й у всіх телефони розрядилися. Напевно, місто перестало нормально функціонувати без нас... Ми дуже потрібні цьому місту. Усміхаюсь...

Сів за барну стійку, налив холодного соку, випив таблетку розглядаючи щасливих друзів. Один з них був найщасливішим, звичайно. Вона, хоч і лається, але дбайливо оглядає, обережно допомагає охоронцеві його взяти на спину і забирає його речі. І хоч Дарина і Мирослава роблять схожі маніпуляції, я сліпий і дуже тупий.

Вже як тиждень я поставив собі за мету угамуватись і спробувати перегоріти, забути...

Льоша не встає, п'є воду і проводжає друзів і їхніх дружин поглядом. Коли вони йдуть, він довго дивиться на мене і зітхає:

- Все ще болить?

- Так, - киваю, не збираючись  приховувати свої почуття. Він мене добре знає.

- Сестри Комарови - це, звичайно, вогонь, - усміхається він. - Ти ж розумієш, що у тебе немає шансу? Так, ви спали, але це було так давно і зовсім нічого не означало...

- Я намагаюся жити інакше, Льош, - кажу я. - намагаюся прийти до тями і не думати про Єсенію. Точно не збираюся змагатися з Сашею, вона це зрозуміє. І вибере його в будь-якому випадку.

- Всі це знають, - друг кивнув. - І сам Саша теж.

- Еге ж. Ось і намагаюся не хворіти, - посміхнувся. - Так, а що ж тебе не забрала твоя Ольга?

- Ну її нахер, - Льоша відмахнувся. - Я у тебе відпочину...