Читати книгу - "Провальні канікули, Елла Савицька"

На одному майданчику я помітила кілька столів, навколо яких сиділи дідусі, і грали в якусь невідому мені гру, а поруч із ними стояв старих часів магнітофон. Таких я вже сто років не бачила в Україні. Навіть забула, що вони колись існували. З нього звучала, звичайно ж, іспанська мелодія, і я навмисно посміхнулася, побачивши, як один літній чоловік, судячи з усього, вигравши в інших, підскакує і, накульгуючи, починає притупувати в такт музиці та сміятися беззубим ротом. Усе ж є щось схоже між нашими традиціями. Не знаю, як у Києві, але в селах у нас точно так само збираються дідусі й грають у дворах у доміно. Щоправда не танцюють, а п'ють горілку, коли виграють, але це суті не змінює.

За кілька хвилин у мене почала паморочитися голова від спеки, а в горлі нещадно пересохло. Господи, скоріше б уже якесь кафе, інакше помру тут, і Елі доведеться переправляти мене на батьківщину в металевій труні. Так, це, напевно, похід на цвинтар так на мене вплинув. Або спрага. Терміново пити.

Вишукуючи очима бодай якийсь заклад, де можна врятуватися від спеки, я, нарешті, добрела до одного з них. Вивіска "La Perla" і столики зовні будівлі не давали засумніватися в тому, що це було саме кафе. Буквально заскочивши всередину, полегшено зітхнула, втягнувши в себе прохолодне повітря від кондиціонера. Боже, я люблю кондиціонери! Спасибі тому, хто їх придумав!

Сівши за перший-ліпший столик недалеко від дверей, я сперлася на спинку і зняла з себе мокру кепку. Волосся прилипло до маківки, але мені було байдуже. Навряд чи тут може перебувати хтось, хто оцінить мій зовнішній вигляд, хоча відвідувачі все-таки були. Одна сімейна пара неподалік біля стіни доїдала, судячи з усього, десерт. Ще три жінки сиділи в кутку закладу і сміялися, потягуючи коктейлі. Усередині виявилося досить світло і просторо. Оливкового кольору стіни, і світло-зелена стеля. Дерев'яні столи і такі ж стільці. Прямо перед входом біля протилежних дверей - барна стійка темно-коричневого кольору, за якою симпатичний бармен наразі дивився якесь шоу по телевізору, що висів на одній зі стін. Ну так, якщо врахувати, що відвідувачів було мало, йому тільки й залишається, що дивитися ящик.

Цей же бармен, через дві хвилини, підніс мені меню і, мило посміхаючись, повернувся на своє місце. Хм. Він що, ще й офіціантом тут підробляє на півставки? Погортавши меню, я, щоб потішити себе кохану, вибрала одну з найдорожчих страв, і, як я розумію, вона і була офіційною стравою Пуерто-Ріко, про яку я не раз чула. Мофонго з тигровими креветками під кокосовим соусом.

Не те, щоб я любила такі шедеври, але побувати в Сан-Хуані і не спробувати мофонго - злочин. На десерт замовила морозиво з полуничним сиропом і безалкогольний мохіто. Меню виявилося доволі таки дорогим для такого місця, але, можливо, воно себе окуповує вечорами, коли народ нарешті прокидається.

Замовлення моє принесли приблизно через двадцять хвилин, коли половина мохіто вже була випита, і я з жадібністю накинулася на страву. Вона виявилася шалено смачною. Думала, буде віддавати присмаком банана, адже мофонго - це сорт плантана, дуже схожий на банан, тільки більший і твердіший. Але ні, за смаком воно чимось скидалося на картоплю, тільки трохи солодшу, а за консистенцією на хліб. Цікаве поєднання. Креветки ж я обожнювала, а під кокосовим соусом вони були просто незрівнянні. Я готова була навіть пальчики облизати, настільки все виявилося смачним.

Морозиво їла вже набагато повільніше, ніж проковтнула основну страву. Від нудьги полізла в телефон і зайшла в інстаграм, щоб подивитися, що творять мої ідіоти друзі, поки я тут насолоджуюся шедеврами Пуерто-Ріко.

Виявилося, особливо нічого цікавого. Свєтка виклала чергове селфі на тлі Ейфелевої вежі. Вона зараз із батьками в Парижі. Сашко з Андрюхою - це близнюки з мого класу - хвалилися фотками з Індії, куди поїхали подорожувати з батьком. Інші тусувалися в Києві по нічних клубах, або у своїх заміських будинках. Вирішила викласти і свою фотку з учорашньої прогулянки, де Еля мене сфотографувала на тлі резиденції президента. Якраз ставила хештег, коли раптом помітила якийсь рух поблизу. Не встигла збагнути, як мій рюкзак хтось хапає, стягує зі столу і стрімголов кидається через двері на вулицю. Зовсім молоденький хлопчина, років чотирнадцяти, пробігає повз вікно, і тільки тут вмикається моє розуміння, що мене щойно обікрали.

Дію більше рефлекторно, підскакую зі стільця, той падає з шумом на підлогу, а я мчу до дверей, сподіваючись наздогнати маленького злодія. Мене тут же хапає величезна ручища, не випускаючи на вулицю. Я незрозуміло спочатку дивлюся на неї, і тільки потім піднімаю погляд на її власника. Великий, ні, я б сказала величезний іспанський чоловік років сорока, з короткими вусиками дивиться на мене серйозно і тицяє пальцем іншої руки на стіл.

- Спочатку заплатіть.

Що? Повертаю голову на стіл, поки мій мозок судорожно міркує, що робити.

- Відпустіть! - смикаю руку, але той вчепився мертвою хваткою. - У мене щойно вкрали рюкзак. Там усі гроші, ще й паспорт. - Я намагаюся через вікно вигледіти хлопця, але його вже не видно, і мене починає охоплювати паніка. - Господи, ви що не розумієте? - Зриваюся на крик. - Мене обікрали!

- Заплатіть! - немов йому байдуже до моєї біди.