Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

4.1

– Знав, що знайду тебе тут, – посміхнувшись, Данило сідає на вільне місце поряд зі мною на лаву.

– Може, тому що я тобі сказала, хм?

Обхопивши пляшку губами, роблю жадібний ковток пива. На чоловіка подруги дивлюсь краєм ока.

Зручніше влаштувавшись, Данило витягає перед собою довгі ноги. У темних джинсах та білій футболці. Вже встиг переодягнутися після ресторану на відміну від мене. Я все в тій самій сукні, що була на побаченні з Саньком.

Після невдалого побачення Сашко хотів провести мене додому, але йому хтось подзвонив на мобільний. Засмучений тим, що не зможе провести, Саша тисячу разів перепросив і рвонув до себе: там потоп по всій квартирі стався.

А я, перебуваючи в засмучених почуттях, прийшла до свого улюбленого місця – покинутий стадіон, нафіг нікому не потрібний, окрім мене.

– Досить з тебе, – відібравши пляшку пива, Данило перехоплює моє зап'ястя. Тримає його міцно. Хрін виберешся.

Я дивлюся на його обличчя, погано освітлене місячним світлом. І повільно ковтаю.

Пам'ять уносить на десять років тому. Стадіон. Гучна компанія. Море пива. Гітара. І перше кохання до тремтячих колін і серця, яке вистрибує назовні… мого.

Мотнувши головою, силоміць примушую себе повернутися в реальність. А на плеєрі мого телефону звучить романтична попса. Слова пісні точнісінько описують мій внутрішній стан. Я як у пісні: стала справжнім стервом, щоби більше нікому не дозволити себе знищити.

Мовчання напружує.

Я кліпаю очима, продовжую дивитися на Данила. Він тягнеться рукою до мого обличчя, за вухо заправляє пасмо волосся. Тильною стороною долоні веде по вилиці... вниз. Ще нижче. Торкається підборіддя, охоплює його двома пальцями й гладить невелику ямку.

– Чим вона краща за мене? Чому ти вибрав Люду?

Серце плаче на надрив, слова вилітають із мене всупереч здоровому глузду. Я стільки років мовчала. Але, боже мій, як я втомилася від самотності. Це на вигляд мені по кайфу бути одиначкою. А насправді: у душі дірка розміром із це саме футбольне поле на покинутому стадіоні.

– Я сто разів пошкодував про це, – відповідає він, а мені його голос здається таким чужим і рідним водночас. – Віриш, Насте?

Хитаю головою.

Ні, не вірю.

Жодному слову Данила я не можу вірити, бо десять років тому потонула у своєму болю. Якщо люблять, то не завдають болю. Якось так.

– Послухай, ми правда розлучаємося, – каже він, а я знову тягнуся до пляшки з пивом і роблю жадібний ковток.

– І що? Мені пофіг, Потоцький. Було і було.

– Та невже? Тільки не кажи, що в тебе до мене нічого не озивається. Я бачу, як ти дивишся на мене.

Ковтаю смішок.

Нехай думає, що мені зараз смішно, а не сумно. І нащо взагалі я торкнулася цієї безглуздої теми? Так, точно. Ностальгія нахлинула. Стадіон. Музика на телефоні. Алкоголь. І він… Перше, мати його, кохання!

– І як же я на тебе дивлюсь, хм? – Забравши у Дані сигарету, затягуюсь димом і пофіг, що мій айкос валяється десь на дні сумки, яка теж десь валяється.

– Ти хочеш мене. Дивишся пильно. Погляд відводиш, коли я помічаю твій погляд. А ще ти зводиш разом коліна, як зараз, – Данило киває на мої ноги, а вони й справді зведені разом.

Награно сміюся, видихаю кільце диму убік.

– Та ти Ванга, Потоцький. А я й не знала. Чи будуть ще якісь передбачення, чи на цьому твої таланти ясновидця закінчуються?

– Я констатував факт. Не більше.

– Хріново ти констатуєш факти. Я тебе забула. Не пам'ятаю. Зрозуміло тобі? – Мій голос трохи вище ніж звичайно, та й пофіг.

Тепер Данило посміхається. Бісить мене, як ніколи. Такий самовпевнений, що можна позаздрити. Де тільки такі беруться на мою голову?

– Добре, Потоцький, закриймо цю безглузду тему і спишемо все на п'яну розмову?

– Я тверезий, Насте.

– А я не дуже. І взагалі, навіщо ти сюди приперся? Вдома чекає дружина. Ліжечко тобі гріє, от і вали до неї.

– Не чекає.

– Звідки ти знаєш? Вона любить тебе, дурню. Люда мені про це буквально вчора сказала.

– Як ти гарно перевела стрілки на свою подругу.

– Та вже якось ніяково, що я сиджу віч-на-віч з чужим чоловіком, де поблизу ні душі.

– Тому я тут. хвилююсь за тебе, Насте. Ніколи не розумів твоїх заскоків втекти кудись у глухомань.

– А мені так по кайфу, – схопившись з лави, підіймаюся вгору, минаючи ряди, де колись сиділи вболівальники.

Піднявшись на саму гору, упираюся руками у паркан із тонких металевих прутів, які бачили кращі часи.

Задираю голову. Заплющую очі.

І на все горло. Співаю улюблену пісню.

Відчуваю, як на моїй талії стискаються сильні руки.

– Дурненька, блядь. Ти ж зараз упадеш, – гарчить Данило.

Крутий маневр і я опиняюся повернутою до Потоцького.

Дихання збивається. Груди здіймаються часто. Облизав губи кінчиком язика, я впираюся долонями в груди Данила.

Головою хитаю, коли його губи наближаються до моїх.

– Не треба, – шепочу хрипко, але Данило не хоче слухати.

Сильніше стиснувши талію однією рукою, другою заривається в копиці волосся на моїй потилиці.

Жадібно припадає губами до губ. Я пручаюсь, не впускаючи його язика.

– Дурепа. Моя кохана дурепа, – видихає з усмішкою. – Досить чинити опір.

– Обломишся. Не твоя, – тільки встигаю сказати, як Данило користується моментом і вривається в мій рот язиком.

Таранить рота, не дає мені жодного шансу відштовхнути його від себе. Так жадібно цілує, що ми стукаємося зубами.

На межі болю.

Його запах у мене під шкірою. Він розбурхує кров і змушує відповідати на поцілунок всупереч здоровому глузду. Я охоплюю кінчик його язика і смокчу, відчуваючи стояк Дані, який упирається мені в стегно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно