Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

він почав втілювати в життя свою мрію про дистилювання вишуканого бренді, яке б склало конкуренцію перуанському піско. Всі вони опиняться на вулиці. Жоден з його синів, опріч Хосе Антоніо, не допомагав йому вести бізнес, четверо інших користали з достатку, який він їм забезпечував, не цікавлячись тим, звідки він береться. У відчаї він думав, як боронитиме дружину, її сестер і мене, як сам рятуватиметься від банкрутства і приниження через те, що зазнав фіаско, як відбиватиме нападки суспільства, кредиторів, моєї матері.

Не він один перебував у такому стані. Серед членів Клубу Уніон панував такий самий страх, який паралізував мого батька, і часами він посилювався, бо передавався від одних іншим. Сидячи в салонах, опоряджених в англійському стилі в зелені і багряні кольори, зі сценами полювання на лисів, яке в нашій країні ніколи не вла­штовували, та автентичними меблями Чіппендейла, пани з вершків суспільства, які традиційно мали економічну, хоча не завжди політичну владу, впевнені у безпеці своїх привілеїв, стежили за новинами, яким не йняли віри. Доти різного штибу халепи, такі часті в краю землетрусів, повеней, засух, бідності та вічного невдоволення, їх оминали.

Лакеї снували туди-сюди, наливаючи лікери і подаючи тарілки зі свіжими устрицями, крабовими клешнями, маринованими перепелами і смаженими пиріжками: тривога була такою, що за стіл ніхто не сідав. Зненацька лунало оптимістичне судження, що поки ціна на деякі корисні копалини лишатиметься стабільною, країна зможе уберегтися від бурі, що насувається, але ця ілюзія притьмом розбивалась об бідкання решти. Цифри були неспростовною дійсністю.

Як цього й чекав з важким серцем мій батько, в останній вівторок жовтня світ дізнався, що міжнародний ринок цінних паперів луснув. Батько зачинився з Хосе Антоніо в бібліотеці, щоб розібратися в ситуації, усвідомлюючи, що його власне потьмарення розуму не дає йому змоги вжити якихось заходів, щоб відвернути біду. Він сумнівався у всьому, а найбільше — в самому собі. Його підвело те, на чому трималося його суспільне становище: його природна здібність заробляти гроші, його прозорливість, що допомагала йому знаходити найкращі можливості, яких більше ніхто не бачив, його собачий нюх, щоб вчасно відчути проблему і вирішити її, його харизма вуличного торговця, з якою він так спритно задурював людям голови, що здавалося, він робить їм послугу, і та варта заздрості легкість, з якою він виплутувався з тарапатів. Він був не готовий побачити ту безодню, що розверзлася під його ногами, і той факт, що багато людей опинилися в тій смій прірві, не був для нього розрадою. Він думав, що його син, такий розважливий і спокійний, зможе йому щось порадити.

— Вибачте, тату, але ми все втратили, — заявив йому Хосе Антоніо, вдруге перевіривши бухгалтерські книги, як офіційні, так і махлярські.

Брат пояснив йому, що їхні акції вже нічого не варті, що вони заборгували половині світу і краще не думати про те, що батька можуть забрати за ухиляння від сплати податків. Віддати борги нема як, але в ситуації, в якій опинилася країна, цього ніхто не може зробити: кредиторам доведеться зачекати. Банку дістануться лісопильня, виноградники на півночі, будівельні проекти і навіть наш дім, бо вони не зможуть сплачувати іпотеку. З чого будуть жити? Треба звести видатки до мінімуму.

— Тобто нам доведеться затягнути пояси... — прошепотів мій батько ледве чутно.

Такий вихід ніколи не спадав йому на думку.

Фінансовий занепад в решті світу практично паралізував нашу країну. Ми цього ще не знали, але на нашій державі криза позначиться найбільше, бо піде прахом експорт, на якому вона трималася. Заможні родини, які, попри те, що зазнали значних збитків, мали можливість покинути місто, перебралися у свої заміські садиби, де принаймні мали що їсти, але по решті населення бідність вдарила з усією силою.

У міру того, як підприємства оголошували про банкрутство, збільшувалася кількість безробітних; дуже скоро вернулася епоха спільних казанів, супових кухонь для тисяч і тисяч голодуючих, які ставали в чергу за мискою рідкого супу. Безліч чоловіків бродила в пошуках роботи, а жінки й діти просили милостиню. Вже ніхто не зупинявся, щоб прийти на допомогу жебракам, якими рясніли тротуари. Повсюди виникали спалахи насильства серед тих, хто втратив надію. В містах злочинність зросла так, що вже ніхто не почувався на вулиці безпечно.

Влада була в руках генерала, який відправив у вигнання попереднього президента і правив залізною рукою. Казали, що його політичні противники ставали на вічний якір у порту, і кожен, хто б достатньо занурився, міг у цьому пересвідчитися, бо обгризені рибами скелети були за щиколотки прив’язані до цементних брил. Попри репресії, з якими здійснювався державний контроль, генерал щохвилини втрачав владу, йому дошкуляли масові народні протести, які нова поліція, сформована за методами прусських вояків, зустрічала пострілами. Столиця була схожа на місто в стані війни. Оголошували страйки студенти, викладачі, лікарі, інженери, адвокати та інші професійні цехи: усі вимагали одного — відставки президента. Генерал, окопавшись у своєму кабінеті, ніяк не міг повірити, що в один момент ситуація різко змінилася, і далі повторював, що поліція виконує свій обов’язок, що ті, хто дістав кулю, заслуговували своєї долі, бо порушили закон, що це країна невдячних людей, що за його правління був порядок і прогрес, і чого ще вони могли сподіватися: світова катастрофа — це не його провина.

Наступного дня Хосе Антоніо і четверо інших моїх братів і собі пішли на масовий протест — не стільки з політичних переконань, скільки заради того, щоб облегшити фрустрацію і не пасти задніх, бо їхні друзі та знайомі вже брали участь у заворушеннях. На вулицях рівною мірою перемішалися чиновники в краватках і капелюхах, нужденні робітники та голодранці. Ніхто й ніколи ще не бачив такого натовпу, який ішов пліч-опліч, він був відмінний від демонстрацій убогих родин в найгірші часи безробіття, які середній клас спостерігав з балконів. Для Хосе Антоніо, який звик контролювати свої емоції і вести впорядковане життя, це стало досвідом свободи, і на кілька годин у нього з’явилось відчуття належності до колективу. Йому було нелегко впізнати себе в тому знавіснілому молодику, на якого він перетворився, котрий провокував щільну шеренгу озброєних поліціантів, які відповідали ударами кийків і пострілами в повітря.

Саме це він і робив, коли побачив на розі Джозефіну Тейлор, таку ж збуджену, як решта юрби, і мене, що перестрашено чіплялась за її руку. Його ейфорія вмить згасла. Він досі носив у кишені пуделко із перснем з гранатами й діамантами, тим самим, який вона делікатно відмовилась прийняти, коли