Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

— Лахудри! Безстидниці! — голосно прошипів якийсь пан в капелюсі і з ціпком, минаючи нас.

— І дуже з цього горді, пане! — відказала йому Тереса зі зухвалим сміхом, а міс Тейлор засоромлено почервоніла.

Після морозива Тереса відвела нас до себе: її житло виявилось зовсім не таким, як ми сподівалися.

У міс Тейлор склалося враження, що Тереса, з її зухвалим поводженням і вродженою елегантністю, належить до вершків суспільства: що вона, либонь, є однією з тих багатих спадкоємиць, які можуть не зважати на умовності, бо мають підтримку заможної рідні. Вона досі не вміла розрізняти суспільні класи — почасти тому, що оберталась лише в колі моєї родини і домашньої челяді.

Байка про те, що всі люди є рівними перед законом і Богом, є брехнею, Каміло. Сподіваюся, ти в це не віриш. Ні закон, ні Бог не обходяться з нами однаково. В нашій країні це очевидно. При знайомстві з кимось нам досить лише помітити легкий акцент, те, як беруть столове приладдя, чи панібратство у поводженні з людиною в підлеглому становищі, аби в одну мить визначити, до якого з незлічених суспільних прошарків ця особа належить. Це талант, яким оволодіває небагато чужоземців. Вибач, що я на цьому наголошую, Каміло, я знаю, як тебе дратує класова система, така жорстока й ексклюзивна, але мушу про це згадати, аби ти зрозумів Джозефіну Тейлор.

Тереса жила в мансарді старого будинку, на вбогій і брудній вулиці. На першому поверсі була майстерня, де лагодили взуття, на другому кілька швачок кустарним способом шили медсестринську уніформу і білі халати для шпитальних лікарів. У мансарду вів темний коридор і дерев’яні сходи, вичовгані сотнями ніг і з поточеними термітами приступками.

Ми опинились у просторій кімнаті з низькою стелею і двома брудними віконцями, які заледве пропускали світло, вся обстановка якої складалася з канапи, що правила за ліжко, набору меблів, які, здавалося, хтось викинув через непридатність, і розкішного гардеробу з дзеркальними дверцятами — то була єдина згадка про краще минуле. В кімнаті панував страшенний розгардіяш: розкиданий одяг, перев’язані шворкою стоси газет і паперів; підозрюю, там не прибирали місяцями.

— Що тебе пов’язує з Дель Вальє? — запитала міс Тейлор у Тереси.

— Нічого. Я прийшла на ту забаву зі своїм братом Робертом, фокусником, пригадуєш його?

— Твій брат неперевершений!

— Фокуси — це лише хобі, ніхто не заробляє на прожиток, ковтаючи кинджали чи витягаючи з капелюха кроликів.

Тереса увімкнула плитку, аби закип’ятити воду, і подала нам чай в щербатих чашках: мені з цукром, а Джозефіні — доливши якогось дешевого алкоголю. Вони курили темні й міцні цигарки, які, за словами Тереси, очищали легені. Вона розповіла нам, що її батьки вчителювали в якійсь місцині десь на півдні, звідки вона та її брат Роберто поїхали, щойно змогли: він — аби вступити в університет, вона — на пошуки пригод; вона сказала, що ніяк не вписувалася в оточення своїх батьків, і називала себе богемою. Кілька років тому батько підчепив іспанську інфлюенцу і, попри те, що вижив, відтоді мав слабі легені.

— Мої старі недавно вийшли на пенсію. Вчителі дуже мало заробляють, Джо. Нову пенсійну систему запровадили надто пізно для них, заощаджень вони не мали, тож поїхали в село, де на життя йде дуже мало, і тепер вчать дітей задарма. Я б хотіла їм допомагати, але я пропаща душа, заледве заробляю собі на харчі. Натомість Роберто матиме добру професію і є відповідальним і щедрим сином; він стане опорою моїм батькам.

Тереса пояснила міс Тейлор, що її брат мусив відслужити у війську і через це йому довелося відкласти на­вчання, але за кілька років він отримає диплом агротехніка. Удень він вчиться, а вечорами працює офіціантом в ресторані. Вона служить в національній телефонній компанії.

— Звісно, туди я не можу приходити вбрана, як чоловік, — додала вона зі сміхом.

Вона показала нам кілька фотографій своїх батьків, зроблених на площі якогось містечка, і світлину свого брата у рекрутській формі: на ній був безвусий хлопчина, який зовсім не був схожий на того веселого вусаня, який на забаві показував фокуси.

Багато років по тому, вже в старості, Джозефіна Тейлор розповість мені, що того вечора вони з Тересою скріпили дружбу, яка змінить її життя. Її єдиним сексуальним досвідом були ґвалтування і побої того британського офіцера, коли вона була підлітком, які залишили по собі рубці на тілі й у пам’яті, а також повне неприйняття фізичної близькості. Думка про сексуальну насолоду була для неї немислимою, і, можливо, тому вона не знала як відповідати на залицяння Хосе Антоніо. З Тересою вона знайшла любов і мало-помалу змогла розвинути власну сексуальність, про існування якої не підозрювала. У тридцять один рік вона зберігала рідкісну невинність.

Тереса вихвалялась, що перепробувала все, що можна, не зважаючи на мораль чи правила, нав’язані іншими. Вона однаково висміювала як закони, так і релігію. Пояснила Джозефіні, що мала романи із чоловіками і жінками, і вважала вірність абсурдним обмеженням.

— Я вірю у вільну любов. Не намагайся мене прив’язати, — застерегла вона її через кілька тижнів, пестячи оголену на канапі.

Міс Тейлор погодилась на це з важким серцем, не уявляючи, що у тих тривалих стосунках, які їх пов’яжуть, вона не матиме причин для ревнощів, бо Тереса буде найвірнішою і найвідданішою з коханок.

На початку вересня 1929 року американська фондова біржа пережила тривожний спад, а в жовтні стрімко пікірувала донизу. Мій батько збагнув, що коли обвалиться найсильніша економіка світу, на решту країн це вплине як стихійне лихо і наша не буде винятком. То було питанням часу, можливо, кількох днів, щоб його фінансова споруда завалилася і він став банкрутом, як ними стали стільки заможних людей в Сполучених Штатах. Що буде з його бізнесом, з продажем дому, який ось-ось мав реалізуватися, з будівництвом споруди, в яке він вклав стільки грошей? Задля спекуляцій на біржі він заклав своє майно, взяв кабальні позики і прокручував незаконні оборудки, через які мусив вести подвійну бухгалтерію — одну законну, а іншу таємну, посвячений в яку був лише Хосе Антоніо.

Арсеніо дель Вальє переживав паніку: зсередини його пекло, а ззовні огортало крижаним холодом, переполох не давав йому бодай на мить заспокоїтися і чітко думати; він хапав ротом повітря, спливав потом. Він порахував скільки людей залежить від нього: не лише його родина, але й челядь і службовці в його офісі, робітники на лісопильні й ті, що працювали на виноградниках на півночі, де