Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

— Я ніколи не вийду заміж, Хосе Антоніо, але завжди тебе любитиму як свого найкращого друга, — сказала вона і далі поводилася з ним так само невимушено, як раніше, наче й не чула його освідчення.

Але близькі та ніжні стосунки, що зав’язалися між ними від самого моменту знайомства, давали Хосе Антоніо надію, що з часом вона змінить свою думку. Той перстень залишатиметься при ньому понад тридцять років.

Серед маніфестантів було небагато жінок, і її, в штанях, піджаку і картузі, можна було сплутати із чоловіком. Поруч неї стояла ще одна жінка, також у чоловічому вбранні, яку Хосе Антоніо бачив уперше. Він також уперше бачив міс Тейлор так вбраною, бо в ролі гувернантки вона була взірцем традиційної жіночності. Він узяв її за руку, а мене за комір пальта і майже силою відвів у якусь браму, подалі від поліції.

— Вас можуть затоптати чи підстрелити! Що ти тут робиш, Джозефіно? Та ще й з Віолетою?! — розпікав він її, не розуміючи, що може мати ірландська міс до місцевої поліції.

— Те саме, що й ти: спалюю енергію, — засміялась вона захриплим від крику голосом.

Хосе Антоніо не встиг запитати її, чому вона ходить, перебравшись у чоловіка, бо тут втрутилася супутниця міс Тейлор, яка представилася як «Тереса Рівас, феміністка, до ваших послуг». Він не знав цього терміна і подумав, що жінка сказала «комуністка» чи «анархістка», але то був невідповідний момент, щоб це з’ясовувати, бо раптом розлігся крик тріумфу і натовп почав стрибати, підкидати в повітря капелюхи і видиратися на автомобілі, розмахуючи прапорами і в один голос ревучи «його повалено!», «його повалено!»

Це справді було так. Коли генерал нарешті зрозумів, що повністю втратив контроль над країною і його колеги в армії та поліції, яку він сам сформував, його не слухаються, він покинув президентський палац і втік з родиною за кордон в екзильному поїзді — тому самому, яким дуже скоро повернеться попередній зміщений з посади президент. У ту ніч міс Тейлор повторила, що нам краще би жилося при монархії, і мій батько був цілком із нею згоден. Народне святкування на вулицях тривало кілька годин, але та ефемерна політична перемога аж ніяк не зменшила бідність і не поправила те безвихідне становище, в якому опинилася країна.

5

Перший рік світової депресії мій батько тримався, переслідуваний банками і приватними кредиторами, а між тим його останні ресурси танули. За цей час йому вдалося уникнути остаточного краху за допомогою пірамідальної махінації, скопійованої зі схожих оборудок, які деінде були вже незаконні, але в нас ще невідомі. Він знав, що це дасть йому лише коротку передишку, і коли піраміда завалилася, він остаточно пішов на дно. І тоді збагнув, що йому нема до кого звернутися, за час своєї нестримної гонитви за все більшими прибутками він нажив чимало ворогів. Одних знайомих він обвів довкола пальця тією пірамідою, інші були його компаньйонами в проектах, які провалилися, а він так і не зміг пояснити їм, чому вони втратили все, а він вийшов сухим із води. Він також не міг сподіватися, що йому допоможуть його брати, які на початку кризи звернулися до нього по позички, яких він аж ніяк не міг їм дати. Він зізнався їм у своєму банкрутстві, але вони не повірили і, розлючені, порвали з ним: вони не забули, як він видурив у них родинний спадок. Батько перестав ходити в Клуб Уніон, бо не міг сплачувати внесків і був занадто гордий, аби згодитися, що їх йому тимчасово даруватимуть, як і більшості членів клубу, що опинились у схожій ситуації. Він забрався дуже високо і надто ризикував. Його падіння було голосним.

Хосе Антоніо був єдиний, хто знав усю правду; інші сини, позбавлені своїх звичних кишенькових грошей, які діставали щомісяця, розбрелися по домах кузенів і друзів, намагаючись лишитися осторонь батькової ганьби. Жінкам родини довелося зменшити видатки і звільнити майже всю прислугу, але вони не уявляли, наскільки серйозним було лихо — навіть після пострілу. Та вони й не намагалися це з’ясувати: ця справа, як і багато інших, їх не стосувалася, то був клопіт чоловіків.

Ентузіазм, який був основним рушієм батькового життя, пропав. Денні муки він терпів, попиваючи джин, а з безсонням боровся чудодійними краплями своєї дружини. Зранку прокидався з туманом в голові й тремтячими жижками, втягував носом білий порошок, насилу вдягався і, щоб уникнути розпитувань моєї матері, прослизав у контору, де йому нічого було робити, лише чекати, поки сплинуть години і поглибиться відчай. Алкоголь, кокаїн та опій помагали йому так-сяк кріпитися, але викликали в нього печію, через яку він не міг їсти. Він змарнів, пожовтів і згорбився, ходив із синцями під очима; за кілька місяців він постарів на купу років, та лише я помічала його стан. Тихо, як кіт, я ходила за ним по дому і, порушуючи заборону заходити в бібліотеку, сідала у нього в ногах, поки він нидів у шкіряному кріслі, втупивши погляд у стіну.

— Ви хворі, тату? Чому ви сумуєте? — запитувала я, не сподіваючись на відповідь.

Мій батько став привидом.

Через два дні після падіння уряду Арсеніо дель Вальє добила звістка, що його виселяють з великого дому з камеліями, де народився він сам і всі його діти. У нього був тиждень, щоб звідти забратися. До цього додався ордер на арешт за шахрайство й ухиляння від сплати податків — як цього вже віддавна боявся його син Хосе Антоніо.

Ніхто не почув пострілу в цих хоромах з великою кількістю кімнат, де дзюрчало в трубах, скрипіло сухе дерево, шамотіли, сховавшись у стінах, миші, а його мешканці створювали звичний шум. Ми знайшли його вранці наступного дня, коли я принесла батькові в бібліотеку чашку кави, як робила це часто, відколи ми звільнили покоївок. Важкі плюшеві штори були запнуті, світилася лише настільна лампа від Тіффані з абажуром із писаного скла. То була простора кімната з високою стелею, книжковими шафами й олійними репродукціями класичних полотен, які один уругвайський художник копіював настільки точно, що міг обманути досвідченого покупця — що й робив мій батько кілька разів. Залишилася лише Юдита з відтятою головою Олоферна на таці. Зникли також персидські килими, ведмежа шкура, барокові крісла, величезні розписані вази з китайської порцеляни і більшість предметів з колекцій. Цей покій, колись найрозкішніший у нашому домі, тепер був голим простором, в