Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І в карк не одному катюзі натовчу:
«Ти русин! Лях твій враг! Ти голосуй за мною!»
Куди там! Дурнів тих ніколи не навчу».
І довго так іще панотчик глаголали.
Зворушила мене їх мова аж до сліз.
Та як додому ми із міста повертали,
Я з хлопом здибався, що в плахті хопту ніс.
Зайшов у бесіду я з ним. Він таки з того
Самого був села, що й наш той панотець.
«Як там у вас?» - «А як? Все добре, слава богу.
Панотчик наш - го-го! Вони всім нам отець.
У них і пасіка, і сад, будинки ладні.
Що господи! Вони господар! А яка
Худібка! В домі їх хати які порядні!
Наслухався не раз я дива від дяка».
«А що? Хіба самі в покоях не бували?» -
«Бог з вами! Як же се? Хто вигадав? Таким
Замурзаним, брудним, як ми! То ми б ся мали,
Якби котрий посмів ввійти! Он раз Яким,
Братанич мій, зайшов… Не дай же, Христе-боже,
Якої лайки він від панотця набрав!
А Мирона колись як випхнули, то, може,
По сходах разів п’ять униз він карбуляв.
О ні, панотчик наш порядок люблять дуже.
Ну, знаєте, що ми? Простацтво. Де нам знать
Звичаї добрії? Звичайно, нам байдуже.
Вони ж то день у день дурних розуму вчать.
Не раз то й прикро нам. Звичайно, в чоловіка,
Хоч і який неук, а честь своя то й є.
Та що робить? Не раз то й гірша ще публіка,
Як прийде дати що, а тут ось не стає».
«Що дати?» - запитав я, так собі цікавий.
«А так, от трафиться - народиться, умре…
У панотця то вже порядок на ті справи,
Як зажадають, то хоть круто, дати тре.
Та й ще остатніми роками от настала
Нова біда… Якісь книжки. Христос там зна,
Пощо і від чого. Громада вже складала
Щось десять раз на них. І най би хоч одна
Здалася до чого! А я вже й допитався
Дяка, що в тих книжках написано. Сказав:
«Казета. Там стоїть, який де в світі стався
Припадок, всячина». Одну, мабуть, назвав
«Наука», другу знов, здається, «Руська рада».
Але пощо й нащо складалася на них
З посліднього не раз у нас уся громада,
Бог знає! В нас ніхто не знає, що там в них».
Багато говорив той селянин. «Та що то,-
Подумав я,- от хлоп, плете, аби плелось!
І на найліпшого чернь кидає болото.
І слухати брехні такої не ялось».
І справді, він брехав. П’ять неділь нині тому,
Я був у панотця. Гай-гай, таких людей
Не много начислиш у нас, відданих свому
Краєві, щирих та сердечних, як оцей!
Який смачний обід! І як чудово грає
На фортеп’яні їмость! Найстарша дочка
Французькі повісті як ніч, так день читає…
Жаль тільки, що в селі біднота там така,
Говорять, уперед не так там зле бувало.
Ну, та тепер і скрізь настав недобрий час.
Йому б на кращу де параф’ю випадало,
Аби не бідував заслужений у нас.
Обід, говорю, був предобрий. Лиш припадок:
Десь служниця таріль розбила. Ну, за се
Взяла поза вуха три рази. То порядок!
На другий раз нехай обережніш несе!
Надвечір там якийсь хлопчисько приволікся.
«Я бідний сирота,- говорить,- вже три дні
Не їв… Шукаю служби де… Змилосердіться,
Найміть та накорміть, бо вже я геть зомлів».
Панотчик у лице йому зирнув спокійно.
«А русин ти?» - «Ая!» - «Ну, йди ж у божу путь!
Он, може, арендар прийме… Та стій-но, стій-но!
Затям се: русином твердим весь вік свій будь!»
В. Згідливість
Безсонниця - крий біг,- що за погана річ!
Що диких-диких дум в одну безсонну ніч
По голові пройде! Не раз і дивно, брате,
Як ті думки могли в умі тобі повстати.
От раз в безсонну ніч прийшов мені на ум
Наш Безумович, стовп преславний наш Наум,
І поклик голосний його, яким до згоди
Він звав Рутенію. Згадав я короводи
І звади всі, які потім пішли у нас,
Як славний Глоджимір Фарбінський був сей час
Готов рутенським всім стовпам подати руки
І бесіду уже приладив для принуки.
Як наші молоді стовпки на тім, здається,
Сварились лиш, де той рутенський збір збереться;
Як «Сім братів святих» (всі сім в одній особі)
«До згоди» кликали, «коли не тут, то в гробі».
І як вкінці на те преславний Плосколоб
Рішуче відказав, що Безумович - «чоп»
І що про згоду в нас немає доти й мови,
Поки весь руський мир не стане, «аки Слово».
Все те, мов хмари, йшло по голові мені;
Коли ж над раном десь заснув я, то й у сні
Не щезли ті думки, хоч не гули словами,
А просувалися чудними образами.
Ось бачиться мені, що все так-так, ніщо,
Рутенія хропе, а свари йдуть, як бог
Від віку приказав… Аж десь з дебрі виходить
Великий глас і зве: «До згоди, Русь, до згоди!»
Я озирнувся - хто і відки се кричить?
І бачу - се не тур, ані медвідь ричить,
А Безумович наш, рутенців всіх відрада,
Дебра ж, де він кричить, зоветься «Руська рада».
Гляджу, аж бачу враз, ворушиться весь край,
І божий мир гуде, немов ті пчоли в май,
І тягнуться усі, немов пшеничне тісто,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із літ моєї молодості, Франко І. Я.», після закриття браузера.