Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Поперед усіма панотчики в бричках,
Миряни позад них верхом на паличках
З усіх боків пливуть, мов води напливають,
Собою місто все, мов хмари, покривають.
Між ними бачу я щонайзнатніших всіх:
Ось тут і Плосколоб, тут і Ковальський Міх,
Василько Мудрагель, Хвостовський Осмогласник,
Святий Митро Полит, Нічомунепричасник,
І Глоджимірко там Фарбінський, Аввакум
Многоглаголющий, там і старий Наум,
Преславний Безумович, всіх рутенців слава,
І чесний наш отець Курендович Халява.
Всіх бачу, всіх ураз, і радуюся й сам,
Що ось, мовляв, кінець вже буде всім сварням,
Що вся Рутенія зіллється, хвала богу,
Мов борщ, із всіх горшків зіллятий до одного.
І дар пророчення у собі я почув,
Коли весь той собор на площі ось загув,
І, духом злетівши над тих людей юрбами,
Озвався я до них такими ось словами:
«О дай вам господи, рутенські вівці, всім
Зійтися радісно у стадові однім,
А тому стадові дай пастиря благого,
Який би порівну стриг всіх вас до одного!
Дай боже верем’я, щоб вуха в вас росли!
Дай боже час сухий, щоб вам язики всхли!
Дай боже повінь, щоб ваш бруд ополоскала
І швидко щоб по вас лиш тая слава стала!»
Сказавши се, я знов на землю лет спустив,
А здвиг весь за той час гудів, шумів і плив
На ринок тиснучись широкою рікою,
Мене стис на камуз і поволік з собою.
Товаришам із тюрми
Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм;
З давніх брудів і думка розкута -
Ожиємо, брати, ожиєм!
Ожиємо новим ми, повнішим
І любов’ю огрітим життєм;
Через хвилі мутні та бурливі
До щасливих країв попливем.
Через хвилі нещасть і неволі,
Мимо бур, пересудів, обмов,
Попливем до країни святої,
Де братерство, і згода, й любов.
Ми ступаєм до бою нового
Не за царство тиранів, царів,
Не за церков, попів, ані бога,
Ні за панство неситих панів.
Наша ціль - людське щастя і воля,
Розум владний без віри основ,
І братерство велике, всесвітнє,
Вільна праця і вільна любов!
Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякаться, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Ні на крок не вертатися взад.
Се ж остатня війна! Се до бою
Чоловіцтво зі звірством стає,
Се поборює воля неволю,
«Царство боже» на землю зійде.
Не моліться вже більше до бога:
«Най явиться нам царство твоє!»
Бо молитва - слаба там підмога,
Де лиш розум і труд у пригоді стає.
Не від бога те царство нам спаде,
Не святі його з неба знесуть,
Але власний наш розум посяде,
Сильна воля і спільний наш труд.
Невільники
Лежу я безсонний. Ніч темна,
І дощ цюпотить у вікно…
Бог зна що верзеться наяві,
А думка усе про одно.
Усе про ту волю святую,
Що, страчена, так дорога́,
Так чудно хороша! На серце
Знов сум цілоденний ляга.
Розпука обхоплює душу
І чорні думки шевелить:
«Ні, воля - то сон, а на світі
Ніхто не зазнав і не вздрить.
Гляди у вікно лиш щоденно,
Де вулиці видно цяту,-
Там люди проходять усякі,
Ти їх придивися життю!
Ось бідний, обдертий зарібник
Голоден стоїть, як туман,-
Се черева свого невільник,
А черево - на́йстарший пан.
Там служниця зранку на ринок
Із кошиком пильно біжить -
Невільниця пані лихої,
З добра не пішла, чей, служить.
А онде бабуся старенька,
В руках молитовник - пішла
У церков - не бога святого
Невільниця, але попа.
Он в повозі муж із жоною,
Напевно, в театер імчать,
Держаться за руки, а з рук тих
Невольничі пута бряжчать.
Чи се ж та захвалена воля,
Де тисячі, тисячі сплять,
Жиють і вмирають, і навіть
Як ти, про свободу й не снять?»
Ні, що ж то? Хіба ж я не бачу?
В блискучих колясах летять
Построєні дами й панове,
Колеса о брук гуркотять.
Построєні дами й панове
Глядять так свобідно на світ,
Сміються так голосно… Сміх їх
В мою аж доноситься кліть.
«Се ж вільнії люди!» - згадав я
На хвильку. Та ні-бо, й вони
Невільники забагів своїх,
Дурниць, зіпсуття та нудьги.
А втім погадав я про сльози,
Про тисячів працю та кров,
Що ллється в рабів тих кишені
Горючов ріков золотов.
І довго я мучивсь думками
Про світ той, домівку рабів;
Кров стукала сильно о мозок,
Неначе палив її гнів.
Кров стукає сильно о мозок,
І чорнії думи летять,
Мов панські коляси блискучі
По тім’ю в бігу торохтять.
Наука
Сонет
Хоч вічно злий тиран її вбива
І переслідують підніжки власти,
Хоч пітьма рада в гріб її укласти,
Проте вона вовік-вовік жива.
Хоч вихор злоби, знай, при ній шаліє,
Хоч божим іменем і піп її клене,
Хоч деспота рука її визнавців гне,
Вона все проста, все росте й міцніє.
Хоч людськість блудить часто манівцями,
Вона - спокійний, щирий провідник,
Шукає виходу з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Із літ моєї молодості, Франко І. Я.», після закриття браузера.