Читати книгу - "Слідами вигнанця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Здавайтеся, дияволи! — вигукнув боцман. — Бо поробимо з вас решета!
Трохи розвиднілося. Тільки тепер я помітив, що в темному закутку причаїлись іспанці, яких ми взяли в Джібуті. Матроси дали залп. Один заколотник заверещав, мов поранений хижак, тіпнувсь і впав. А тоді із закутка вийшла решта, попіднімавши вгору руки. Іспанці здались. Двоє з них були вбиті. Але серед тиші раптом гримнув постріл. Батько перехнябивсь на один бік і впав на палубу. Я скрикнув і підбіг до нього. Батька внесли в каюту й роздерли йому холошу на пораненій нозі. З рани тоненькою цівкою бігла кров.
— Тату! — заплакав я й кинувся до нього. Але боцман перепинив мене й тихенько відштовхнув убік.
Години за дві батько трохи оклигав. Підвівся й поклав мені руку на голову.
— Не лякайся. То дурниця, синку. Сілва Порту не таке бачив на своєму віку! Адже розбійник не влучив у серце, — сказав він, і на його блідому, мов у мерця, обличчі майнула сумна усмішка.
Потім я дізнався про все. Той чоловік, який зайшов тоді до каюти, розкрив змову іспанських авантурників. Вони хотіли винищити командний склад, підкорити собі екіпаж і захопити корабель…
Гонсалві знову закурив, пихнув із люльки повів далі:
— Той чоловік був ваш батько.
Він трохи помовчав і додав:
— Через те капітан і заповів мені знайти сина того чоловіка.
Павел дивився на португальця, майже не кліпаючи.
— Я вірю, що це був батько. Так може вчинити тільки справжній революціонер! — майже пошепки озвався Павел.
Але Гонсалві, здавалось, і не чув його. Він замислено мовив:
— Іспанців ми зсадили на одному Поморському острові. Батько не хотів бруднити руки їхньою кров'ю. То була тяжка, але справедлива кара. До того пустельного голого острова, оточеного небезпечними підводними рифами, не кожен капітан наважиться пристати.
Три місяці перегодом ми дісталися до західного узбережжя Африки, за сто миль південніше Луанди, майже біля Бенгели. Дигери погнали каторжників углиб континенту, а ми повернули назад. Прощаючись із капітаном, ом ні батько скинув з пальця перстень і взяв Я нього клятву, що той розшукає вас і особисто вручить вам його.
Але Сілва Порту не мав змоги дотримати Свого слова. Це пощастило зробити його синові, який оце зараз стоїть перед вами, дорогий друже.
— Продали його, мов худобину! — обурено вигукнув Павел.
— На те вони й торгівці, географе! — похмуро хитнув головою штурман. — З двома такими ми й зіткнулися сьогодні.
Балканов довго сидів, мов не тутешній, а тоді спитав:
— У яку країну їх погнали? Ви запам'ятали? Кажіть, Гонсалві!
— В розмовах згадувалося про діамантове родовище біля верхів'я Замбезі, де живе плем'я гаубау. Казали й про сусіднє плем'я мукасекерів, які селяться у хатинах на палях. Діаманти знайдено миль за триста на схід од річки Кубангу… Все це я випадково чув од самих дигерів.
Павел підвівся, підійшов до стіни й заходився роздивлятися карту Африки. Міліметровою лінійкою виміряв відстань од берега до верхів'я великої африканської річки. В цьому районі, крім Юнкера[29] та Лівінгстона[30], ще ніхто не бував.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Старовинний китайський годинник. Гонсалві й Павел уточнюють план. «Каталонія» здіймає якір. Прощання Домбо й Гонсалві. Домбо прокидається. Двоє мандрівників чекають на корабель. Білий китобоєць
І
Старовинний годинник з важками та перламутровим циферблатом, зроблений у формі пташиної голови, дзвінко заспівав і відбив п'ять ударів. Ніч промайнула непомітно.
Небо на сході зайнялося рожевим сяйвом. Стамбул прокидався. Тихенько хвилювалось море. З масно-синього воно поступово ставало вишнево-червоним, доки над водяним простором спалахнули перші сонячні промені. Гребінці хвиль яскріли, мов розпечені; здавалося, з неба сипонуло діамантовим дощем.
У штурманській каюті й досі світився ліхтар. Сонце злодійкувато заглянуло в ілюмінатор, і на стіні затремтіло золотаве коло.
Гонсалві з Павлом, повідкидавшись на спинки стільців, не чули ударів годинника й не помітили сонячних променів, що прокралися до каюти.
Тихо рипнули двері. До каюти обережно зазирнуло чорне хлоп'яче обличчя, й здивовано блимнули двоє бистрих ясних оченят.
— Гамба! Гамба, ти не спав? — пролунав дзвінкий голос.
Гонсалві й Павел разом повернули голови. В двері заглядав Домбо. Ставши на порозі, він розгублено кліпав то на штурмана, то на гостя, потім, закусивши губу, ввійшов.
— Гамба! Що гамба робив? Ой, гамба! — повторював хлопець, хитаючи головою й підозріливо озираючись.
Гонсалві всміхнувся, вхопив негреня за руку й притяг до себе.
— Кажи, друже, що скоїлось? — поспитав він.
Домбо показав рукою на пляшки, консервні коробки, глянув у ілюмінатор і знизав плечима:
— Де спав Гонсалві?
— Ми з географом і не лягали, — відповів штурман, позіхаючи й потягаючись.
— Гамба вмирай буде! — злякано вигукнув Домбо й помацав штурманові лоба, як це зробив учора Гонсалві, коли негреня, бліде, куняло в каюті.
— Байдуже, друже, байдуже, — махнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слідами вигнанця», після закриття браузера.