Читати книгу - "Кінець Жовтого дива"

Лейтенант Артиков провів мене до гуртожитку. Це була людина, що немало побачила за своє життя, він, звичайно, розумів мій стан, тому й намагався всіляко заспокоїти. Казав, що робота у нас нелегка, ворогів багато, Вони будь-що намагаються очорнити нас, позбавити волі, примусити скласти зброю.

— Не журися, — підсумував він. — Усе владнається.

Легко сказати: «Все владнається». А як мені? Он як звинуватили ні за що ні про що! Й уві сні таке не снилося, і на тобі — хабарник, бешкетник, хуліган! Ох, цей «бідолашний, пренещасний» директорець Аббасов Адил, Адил-баттал[4]! Як побивався, га?! Як спритно підвів мене до ями і як спритно штовхнув у неї! Адже тепер ніхто нізащо не повірить, що я чесна людина!

Мені захотілося цієї ж миті підкотити до кафе «Сама втіха», виволокти цього «пренещасного» директора на вулицю і привселюдно дати лупки.

Розміркувавши, порішив, одначе, що робити цього не слід. Знову ж сам у всьому буду винен.

А що як вистежити його і стукнути по голові каменюкою десь на безлюдді?.. Ну от, геть, здається, з глузду з'їжджаю: міліціонер готує злочин!..

Ах, де ти, моя чарівна шапочко, дорога моя пораднице й помічнице, як мені тебе не вистачає! Коли б ти була зі мною, не випало б на мою голову стільки лиха!

… Десять днів я приходив у відділення, відбував там сім робочих годин, ішов додому, — ніяких завдань мені не давали. Кара та й годі! На одинадцятий день зібрались у кабінеті Алі Усмановича, щоб розглянути мою справу. Як я зрозумів, директор написав скаргу до міністерства, де звинувачував обехеес у «потуранні хуліганові й хабарникові — сержанту міліції Хашимджанові Кузиєву».

Звісна річ, прибула комісія.

Спершу вислухали мене. Я розповів усе як було. Але мені здалося, що моїм словам ніхто не повірив. Голова комісії інколи навіть позіхав. Потім слово надали Аббасову і тим двом кухарям. Ого-го, бачили б ви, як вони гарно говорили! Ніколи й гадки не мав, що людський язик здатен говорити так зворушливо і так обурено! Звинувачуючи мене у всіх смертних гріхах, Адил Аббасов разів два навіть сплакнув. Дивлячись на нього, мені й самому схотілося заплакати! Затим «потерпілих» попросили вийти — їхня місія закінчилася.

Надійшло дві пропозиції. Згідно з першою мене пропонувалося притягти до кримінальної відповідальності по статті сто сорок четвертій Кримінального кодексу республіки за хабарництво та зловживання службовим становищем у корисливих цілях. Друга пропозиція: враховуючи мою молодість і те, що я вчинив такий злочин уперше, обмежитися звільненням з роботи в органах міліції.

— Ставлю на голосування, — промовив полковник Усманов.

— Постривайте-но, — підвівся Салімджан-ака. — Дайте мені теж сказати. Ми боремось із злочинцями, ми боремося з хуліганами… Робота у нас небезпечна, і ми непогано справляємося з нею. Одначе далеко не завжди і не своєчасно вміємо ми розпізнати брехню і наклеп. Мені здається, в цьому разі теж виявляємо сліпоту й глухоту. В справі Хашимджана Кузиєва я відчуваю впевнену, майстерну руку досвідченого наклепника. Останніми днями я зробив спробу встановити деякі факти, і от що мені пощастило дізнатися. За два роки у вищі інстанції надійшло двадцять скарг на кричущі неподобства в кафе «Сама втіха». Але дивна річ: усі ці двадцять скарг з тих чи інших мотивів визнано необгрунтованими. Тобто, якщо порівняти кожну скаргу трудящих з пострілом, то всі двадцять пострілів виявилися холостими. Надійшла двадцять перша скарга, розібратися в якій було доручено сержантові Хашимджану Кузиєву. Чим усе закінчилося, ви самі знаєте… Тут є частка і моєї вини. Я повинен був знати, що випадок це не рядовий, а послав туди новачка.

Товариші! Я не можу погодитися з жодною пропозицією, а вимагаю спершу розслідувати всі сторони цієї справи і лише тоді виносити певне рішення.

Більшість присутніх підтримали пропозицію Салімджана-ака. Із кабінету начальника відділення я вийшов, полегшено зітхнувши. «Слава богу, — думав я, — добрих людей на світі все ж, виявляється, більше, ніж лихих. Віднині я теж намагатимуся відповідати добром на добро…»

У коридорі зіткнувся віч-на-віч з «невинним» директором і квадратним буфетником. Видно, стояли, очікували, чим закінчаться збори. Проходячи між ними, я вдав, що спіткнувся, і правим ліктем досить-таки сильно вдарив «нещасного» директора під ложечку, аж він зойкнув від болю, а лівий лікоть проїхався по драглистому розповнілому череві буфетника. Все це ненавмисне, як ви розумієте.

— Пробачте, — сказав я, — обидві книги скарг лежать у буфетника. В одну записуються тільки подяки, в другу — тільки скарги.

І далі пішов коридором, твердо карбуючи крок: ми з вами ще зустрінемося, вельмишановні наклепники і хапуги. Стривайте лишень!

Повернувся в гуртожиток, але не знав, куди подітися: на душі все ще шкребли коти. Дістав із шафи новенький костюм, що його подарувала бабуся до дня випуску з міліцейської школи (костюм вона купила на гроші, вторговані за сушений персик), одягся, вийшов на вулицю. Думав, зайду кудись, повечеряю. Але їсти не хотілося. Вирішив піти в кіно. Дивно, і тут не розвіявся препоганий настрій. Взагалі, як ви знаєте, я чудна людина. Інколи, якщо поганий настрій, мені допомагає пісня. Але в місті на вулицях не розспіваєшся: бо хтозна-що ще подумають. Інша річ у кишлаку: прикладеш долоню до щоки, заведеш на все горло яку-небудь молодецьку пісню — і всі печалі як рукою зняло! А тут виходить, лишається одне — просто гуляти.

Я тинявся вулицями міста до півночі. Пригадав Закіра. Він працює зараз тваринником на фермі. Хоч би не заснув та не розгубив своїх корів, подумалося мені. І Мирабіддінходжу. Молодець хлопець, знайшов-таки своє місце — в політехнічний поступив, людиною стане.

Я йшов темною, неосвітленою вулицею. Як заблукав сюди, і сам не пригадаю. Раптом звідкись долинув жіночий голос, який начебто вигукнув: «На поміч! Рятуйте!» Крик долинав з правого боку, де було урвище. Я пішов на голос, але не дуже впевнено: «Може, в такому стані мені просто почулося?»