Читати книгу - "Оті з Десятої Тисячі"

Всі троє слухали й дивилися в Робікові очі, а в тих очах мерехтів якийсь вогник.

Нарешті Алька запитала:

— А скажи мені, любий, чи ступінь безпеки наших батьків такий, як наш?

— Ні.

— А який?

— Один до дев'яноста шести.

— Це означає, що в нас у сто разів безпечніше, ніж у них?

— Так.

— Слухайте, хлопці… — раптом знітилась Алька. Робік її перебив.

— Спокій, «здоровий глузд», Алько, — сказав він трохи єхидно. — Якщо у нас сто разів безпечніше, ніж у них, то це зовсім не означає, що вони в небезпеці.

Алька несподівано для всіх тупнула ногою.

— Перестань! І спробуй описати аварійну систему на випадок аварії космольотів. Вона є? Чи її немає?

Робік чекав хвилину. Проте так і не почув «будь ласка». Але сказав:

— Нічого. Я не ображаюсь. Алька навіть не ворухнулась.

— На випадок аварії космольотів, — почав шовковим голосом Робік, — аварійна система діє таким чином: а) штучне сонце тьмяніє і миготить то червоним, то білим світлом; б) автоматична рятувальна станція вирушає на допомогу через дві секунди; в) сам «Розвідник» летить на пошуки космольота; г) викликається допомога з рятувальних станцій; д) всі заходи від першої секунди тривоги розробляє головний мозок «Розвідника».

Робік глянув на обличчя дітей і пирснув сміхом:

— Чого витріщилися? Страшно?

— Ти з'їхав з глузду! — вигукнув Алік.

— Це неможливо, — спокійно відказав Робік.

Іон за всяку ціну хотів уникнути чвар між Робі-ком і близнюками, які не звикли до роботів-охоронців.

— Робіку, — втрутився він, щоб змінити тему розмови, — котра година? Чи не пора нам зіграти в теніс?

— Одинадцять двадцять, — відповів Робік. — Зараз я принесу ракетки. Ідіть на корт.

Він приніс ракетки, м'ячі, тенісні костюми та автоматичного суддю. І встиг на корт раніше за дітей.

— Ти не гніваєшся? — запитала Алька.

— Ну що ти! — відповів Робік. — Як будемо грати? Вирішили, що Алька буде грати з Робіком проти

Іона та Аліка. Перша була Альчина подача: м'яч вилетів, мов з катапульти, і впав би просто біля лінії поля. Іон насилу дотягся до нього. Відбив. Робік вийшов до сітки, але Алік, майже лежачи, дістав кручений м'яч і послав його повз Робіків лікоть на самісіньку лінію поля.

— Нуль-нуль, — повідомив автоматичний суддя.

О дванадцятій нуль-сім хлопці вели з рахунком 6:5. Подавав цього разу Алік.

— Увага! — крикнув він.

Підкинув м'яч угору. Ракетка аж заспівала від удару. Подача була чудова, але Робік і не здумав відбити м'яч. Він навіть не поворухнувся. Стояв і ніби прислухався до якогось далекого крику..

— Робіку! — сердито крикнула Алька. — Грай!

Робік не відповів. Наче закляк на місці. І, що найдивніше, автоматичний суддя теж мовчав. Минула секунда, друга…

Несподівано штучне сонце потьмяніло, потім замиготіло широкими сплесками барв. Це було, мов биття смертельно стомленого серця: червоне, біле; червоне, біле…

— Космольоти! — крикнула Алька. — Мамо!

Весь «Розвідник» ледь здригнувся. Очевидно, це стартувала автоматична рятувальна станція.

Сонце продовжувало миготіти: червоне, біле; червоне, біле…

— Дванадцять нуль-вісім, — сказав мертвим голосом Робік.

— Увага! Увага! — прозвучало, наче в давнину дзвін на сполох. — Говорить «Ропер». Аварія космольота «Альфа». Люди на «Розвіднику» вирушають із роботом-охоронцем до Головної Станції.

— Ви чули? — крикнув Робік.

В червоно-білому світлі сонця промайнула блискуча платформа. Вона опустилася посеред корту. Робік кількома вправними рухами заштовхав Аліка з Алькою на платформу. Потім схопив Іона за руку й стрибнув на платформу сам.

Вони злетіли вгору.

— Лягай! — крикнув Робік.

Двадцятикілометровий шлях до Головної Станції пролетіли за дві секунди. Платформа опустилася, і вони зіскочили на транспортер, який зразу ж доставив їх до залу Головної Станції «Розвідника».

Від тієї миті, коли Робік не відбив подачі Аліка, а штучне сонце вперше потьмяніло, щоб замиготіти червоно-білим світлом тривоги, — минуло рівно тридцять дев'ять секунд.

Так почалася тривога на «Розвіднику».

Отже, в тридцять дев'яту секунду тривоги стрічка транспортера доставила Іона, близнюків і Робіка до залу на Головній Станції.

Голос «Розвідника» сказав:

— Увага! З'єдную з космольотом «Альфа».

При слові «увага» засвітилася велика напівкругла екранна стіна, біля якої закінчувалася стрічка транспортера. За спинами у дітей з'явилися крісла. Робік лагідно обняв Іона й Альку за плечі.

— Сідайте, — прошепотів він.

— Увага, з'єдную! — повторив голос «Розвідника».

Іон вдивлявся в екран і відчував, що задихається.

На «Альфі» була його мати. Отож ця тривога була його тривогою! Вона була тривогою для всіх, бо «Розвідник» посилав у простір сигнал: «Всім! Всім! Всім!», але, по суті, цей сигнал призначався йому. Перш за все і перш за всіх — йому!

Минула секунда. Але вона тривала дуже довго, бо на екрані замість зображення «Альфи» — кабіни пілота чи кабіни зв'язку, — лише миготіли якісь тіні. А потім екран погас.

— Що це? — скрикнув Іон.

Робік поклав йому руку на плече.

— Іоне, — прошепотіла Алька.

Він не розчув її шепоту. Його заглушив голос «Розвідника».

— Увага, — говорив «Розвідник». — Перешкоди у зв'язку. Вмикаю додаткову лінію.

Екран знову засвітився зеленавим світлом. Але цього разу вони не побачили навіть тіней.

На щастя, почувся голос. Це був голос Гелени Согго:

— Іоне! Ти мене чуєш?

— Чую! — прошепотів Іон.

— Іоне! Ти мене чуєш? — повторювала раз по