Читати книгу - "Роман шукає"

двома маківками. Мама казали правду. Крім двох маківок і сорочки, Ярослав мав ще й щасливу вдачу. Своє каліцтво — він втратив ліву ногу — Славко сприйняв філософськи: голова є, а це найважливіше. І руки є. Можна, наприклад, стати шевцем. Он його дядько Гарасим прийшов з громадянської війни без ноги. То й що? Став шевцем, та таким, що навіть із сусідніх сіл до нього шити чоботи носили.

В дитинстві Славко боявся дядька Гарасима. Коли, поскрипуючи дерев’яною ногою, дядько приходив до них, хлопець забирався до мами на руки. Та згодом звик до славного свого дядька, носив йому вечерю на різдво, бігав у кооперацію по цигарки (гарний швець міг дозволити собі таку розкіш, як цигарки, бо заробляв добре) і навіть допомагав сукати дратву. Пальці в малого Славка, як і у Мартина Вайла, стояли правильно, до роботи був беручкий. Руки мав дужі, міцні, короткопалі. Коли стискав їх у кулаки, ті ставали округлими, як таракуцьки. І очі в нього круглі, сині, завжди широко розплющені, ніби трохи здивовані, й допитливі. Ці очі запитували у навколишнього світу: «Ану, світе білий, що ти покажеш мені цікавенького?» І рот у Славка круглий, завжди трохи розтулений. Цікавість і допитливість, хоч як він не намагався їх приховати, вилазили назовні, світилися в очах, визирали з напіврозтуленого рота. Хлопець більше любив слухати, ніж оповідати. Чи то був він зроду такий, чи запам’яталися йому слова дядька Гарасима: «Язик людині даний не для того, для чого хвіст теляті. Язик в роті мусить обертатися, як ключ у замку, — коли в тому потреба є. Якби люди й риби не роззявляли рота, коли не треба, то багато лиха обминули б». Славко небалакучий, але в розмові вживає силу-силенну різних примовок і приказок. Якось хлопці запитали, звідкіля це в нього.

— Так говорять моя мама, — зашарівшись, відповів Славко.

Іще Славко знав багато українських пісень. Часом співав стиха, сам для себе. Співав серйозно, зосереджено, ніби якусь дуже важливу роботу виконував. Семен Анципер підспівував йому. Співали вони однаково, бо Анципер теж з Поділля. А Щербина слухав, слухав, а тоді й зауважував:

— Гарно ви, хлопці, співаєте, тільки якось трохи не так.

— Чому це не так? — аж скидався Славко. Йому було б дуже прикро, коли б виявилось, що він щось робить «трохи не так».

Власне, Щербина й сам не знав, чому трохи не так. Він довго мукав, м’явся, підшукував потрібні слова й нарешті пояснював:

— У нас цю пісню не так співають.

— До це «у вас»! — пихато задирав свого носа Семен Анципер.

— Ну у нас, на Чернігівщині.

— У вас на Чернігівщині взагалі співати не вміють, — категорично одказував Анципер.

Славко тільки супився й нічого не говорив. Перечити старшому не дозволяло йому його гарне селянське виховання.

Якийсь інстинктивний потяг до прекрасного міцно сидів у Славкові. Був він завжди чистий, охайний, свіжо-рожевий. Гнітючий дух госпіталю не загасив яскравих рум’янців на його щоках. І що б хто не сказав чи зробив у палаті, Славко скоса швидко позирав на свого друга й побратима Мартина Вайла: чи до вподоби це тому, чи не образився він…

Розділ третій

Я прийшов до полковника Іванова просити відрядження в Чернігівську область до села Лебедівки.

— Для чого? — здивувався полковник Іванов.

— Мені треба побачитися з Іваном Павловичем Щербиною.

— То він, виходить, живий?

— Живий. Я це встановив.

Щось схоже на усміх промайнуло на широкому, незворушному обличчі Іванова.

— Чудово, — сказав полковник. — Але чому ви вважаєте, що на побачення із Щербиною ви можете їхати за рахунок держави? Адже з самого початку йшлося про добровільні засади. То й треба їздити за свій рахунок. І у вихідний день, а не в робочий час. Це ж ви їдете не на мотоциклетні змагання…

У неділю вранці, тільки-но почало на світ благословлятися, вивів я свого червоного коника-горбоконика, посадив на заднє сидіння Люду й крутонув регулятор газу. Люді я сказав, що поїдемо в Залісся, провідаємо тестя з тещею, але по дорозі заскочимо в Лебедівку.

Ох, якби знав полковник Іванов, що у мене в голові. Невже й справді я ніколи не подорослішаю? Дорогою мені уявлялося, що я женуся за небезпечним злочинцем, і тут, нарешті, стало в пригоді моє вміння їздити на мотоциклі, всі оті мої кроси й трюки на вертикальній стіні. Злочинець звертає просто в поле — я за ним, він стріляє — я стріляю у відповідь, він поранений — я поранений, але наді мною схиляється Люда, бо вона ж таки лікар, та ще й хірург, і каже, що куля не зачепила кістки… Поки я все це так яскраво уявляв собі, мимоволі все збільшував і збільшував швидкість, аж поки на всьому ходу не перестрибнув через кювет і ще з півсотні метрів прокотив стежкою, продираючись крізь придорожні кущі.

Автоматизм. Мене врятував автоматизм. З-за автобуса вискочили на мій бік «Жигулі», і, якби я не стрибнув через дорогу, на цьому наша подорож закінчилась би. Я помітив і запам’ятав номер: 28–82. Теж автоматизм. Він мене ще згадає. Я цього так не попущу… Біда з «жигулістами». Машини в них новенькі, швидкісні, водити їх вони не вміють як слід, а обганяти люблять.

Я зупинив мотоцикл і сів біля нього прямо на дорозі. Люда посміхнулася якось дивно й сказала:

— Якби ми зараз розбились, то загинуло б нас троє…

Я скочив на рівні ноги:

— Людочко! Невже правда?!

Вона сховала обличчя у мене на грудях і заплакала.

Далі ми вже їхали повільно й статечно. Цікаво, хто у нас народиться? От якби син!

Української хати під стріхою, з призьбою, з-підсліпуватими віконцями, з обмащеним глиною бовдуром, з глиняною долівкою, знайомої нам з хрестоматійних малюнків, тепер, мабуть, ніде вже й не побачиш. Ніхто не будує її «на дві половини», ніхто крокви не мостить так, щоб можна було пошити