Читати книгу - "Пан Ніхто"

Якийсь час мовчимо. Тоні, як господар, наповнює келихи і потім замовляє ще одну пляшку. Нарешті каву й по чарці коньяку.

— Тут, брате, грошву підбирають шефи, а для нас із тобою, що крізь пальці впаде, — повертається до попередньої розмови Гоні, закурюючи сигарету.

Я теж закурюю, але не таку, як у нього, бо він курить «Голуаз». Тут, здається, всі курять «Голуаз».

— Щоб мати гроші в Парижі, треба бути шефом або на зразок Мері Лямур, — просторікує Тоні, балакучий після випивки.

— Вона, здається, актриса?

— Ще й яка! Спочатку вертіла задом у кабаре, поки не прилипла до нашого Димова, й витягує з нього гроші. Така актриса!

— Не говорив би ти цього, — тихо зауважує Милко. В нього глухий, трохи хрипкуватий голос. І в цьому нічого дивного, якщо зважити, що він так рідко говорить.

— Чому не можна? Хіба неправда? — огризається Тоні.

— Тобі не треба так казати, — повторює Милко, наголошуючи на слові «тобі».

— Ти диви! А чому? Вона мені тітка чи сестра?

Милко промовчує. Він підводиться, іде до прилавка, розмінює дрібні гроші й прямує до тоталізатора.

— Він зовсім отупів від цієї машини, — довірчо каже мені Тоні. — А взагалі непоганий хлопець. Якщо тобі нічого робити, можна прогулятися. Мене аж нудить тут.

О п'ятій годині, після що кількох таких закладів на Великих бульварах, ми сідаємо на терасі ресторану «Кардинал». Пообіддя вогке й сіре. Вітер жене по небу темні, як дим, хмари. Побіля самих столів суне густий натовп людей. На перехресті вулиць Рішель і Друа утворилося стовпище автомашин, і поліцай, як вітряк, марно розмахує руками в білих пальчатах.

— Можна збожеволіти від цього гамору й нудьги, — каже Тоні, пригладжуючи жовтими від тютюну пальцями довге волосся. — Ні з ким навіть перекинутися словом. Милко балакучий, як риба. Жінки тільки втомлюють мене та й здирають останні гроші. Якщо хочеш, можу тобі підкинути. Є в мене одна русява, з отакими персами. Офіціантка з «Лібр-сервісу» на Єлісейських Полях. Якщо бажаєш, можу влаштувати…

Лице в Тоні трохи зблідло від спиртного. Волосся скуйовджене, тому що він раз у раз поправляє його прокуреними пальцями. Він уже встиг викласти мені все наболіле і тепер повторює сказане.

— Два рома, — замовляє Тоні офіціантові.

— Мені б краще каву, — осмілююсь заперечити я.

— Буде й кава, — заспокоює мене Тоні. — Нам стане часу на все. Якщо вже ти зі мною, то сповна накуштуєшся. Я не такий скнара, як інші.

Він і справді не скнара: щедро розкидає гроші, попри постійні нарікання на безгрошів'я. Взагалі Тоні видається непоганим чолов'ягою, коли не зважати на те, що п'є і базікає більше, ніж треба. Я вже знаю, що він утік з Болгарії п'ятдесятого року, ледве закінчивши гімназію, шукав пригод, «а тепер ось тобі всі пригоди!». Помічав також, — але це між нами, тільки між нами, — що йому часом уривається терпець і він ладен повернутися на батьківщину, але його стримує страх, що там його посадять у в'язницю.

— Поглянь, який навколо хаос і гамір, — каже Тоні, дивлячись на людей, що натовпом сунуть повз ресторан. — Кожен шукає грошей і норовить підставити іншому ногу. — Він підводить на мене скляний погляд і додає: — Коли б я був молодший, то спробував би стати звідником… Краще бути звідником, ніж повією…

— Найкраще не бути ні тим, ні другим, — обережно заперечую я..

— Звичайно, але ж як? Ми не такі багаті, щоб жити чесно. Тим-то й пишемо, що велять, і робимо, що наказують, чекаючи, поки перепаде якийсь франк… Іноді хочеться плюнути на все і піти геть, та не в моєму віці вантажити ящики на ринку. Я вже пройшов це. З мене досить.

Гарсон приносить ром і перебиває черговий уривок з біографії Гоні, вже відомий мені. Для годиться я трохи відпиваю з чарки і, відчуваючи, що сп'янів, кидаю погляд на годинник Тоні.

— Пора йти.

— Куди? До Младенова? На біса тобі цей скнара!

— Треба йти. Я обіцяв.

— Тоді спробуй його трохи обскубти. Скажи, я врятував тобі життя, як тобі не соромно скупитись!

— Скажу, — обіцяю підводячись.

— Якщо він тобі підкине трохи грошенят, дай знати. Я тебе навчу як їх краще використати.

Ми прощаємось, і я йду бульваром Османн. Минаю якесь поштове відділення і згадую, що треба кинути в скриньку листівки зображенням Ейфелевої вежі. Відтак простую далі, користуючись порадами Тоні, як краще знайти будинок Младенова.

Тоні або гарний хлопець, або ж добре виконує своє завдання. Аж надто добре для такого п'янички. Навіть виду не подає, слухає мене, не ставить жодного підступного запитання, — звісно, маленький сеанс, щоб втертися в довіру. Та, на його нещастя, такі номери можуть мати успіх тільки серед простачків.

Рю-де-Прованс, де мешкає Младенов, виявляється близько. Його будинок — старенька закіптюжена чотириповерхова споруда, як, до речі, й усі довколишні. Сходи чисті, в доброму стані, але вузькі й круті, тому я добряче засапався, доки дістався до четвертого поверху. Младенов відчиняє мені з гостинною усмішкою, проводить якимось темним вестибюлем зі спущеними жалюзі й запрошує до просторого холу, безладно обставленого псевдостаровинними меблями.

Кощаве тіло господаря загорнуте в порівняно новий бежевий халат, заляпаний масними плямами. Звичку Младенова вмочувати одяг я знаю ще з давніх зустрічей у нашій квартальній забігайлівці. Тоді я гадав, що це в нього від квапливості й зажерливості, з якою він хапав закуску із спільної тарілки, щоб його не випередили. А тепер бачу, що він не може не замаститися, навіть коли їсть сам.

— Що тобі налити? — гостинно запитує господар, підходячи до буфета.

— Дякую, я вже пив.

— Тоді кави. Вона трохи охолола, але я люблю саме таку.

Младенов приносить дві склянки, для годиться оглядає їх на світло, чи чисті, й наливає з великого кавника схожу на чай рідину.

Кава не те що холодна, а наче вчорашня. Я відставляю склянку на камін, запалюю сигарету і зручно вмощуюся в кріслі. Младенов підсовує ближче до мене стільця й собі сідає.

— Ти прибув саме вчасно, мій хлопче. Нам з тобою треба багато зробити, — вже втретє за сьогоднішній день повторює ту саму фразу дідусь.

Хоч подумки я й називаю його дідусем, Младенов виглядає досить бадьорим як на свої шістдесят років. Він трохи сутулий і кощавий, але ще міцний, як горіх.

— Зробимо все, що треба, — заспокоюю його. — А як щодо мого трудовлаштування?

— Все влагоджено. Було нелегко, але все гаразд. Спочатку обидва пручалися, особливо Кралев: мовляв, ми не знаємо, що