Читати книгу - "Пан Ніхто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Младенов сперся на крісло, нахиляючись до мене:
— Сказати тобі, чому вони впиралися? Бо ти — моя людина.
— Може, й не тільки тому. Після обіду я весь час був з Тоні.
— Тоні — то пусте! — презирливо кривиться Младенов. — Облиш цього п'яничку, він — нешкідливий. Милко також. Ворон і Вуж — це дрібнота, слуги й охоронці, хто їм платить — тому й служать. Всі капості від отих двох — Димова й Кралева.
Дідусь вмовкає, задумливо втупившись у потьмяніле дзеркало над каміном. Потім якось урочисто промовляє:
— Тільки подумати, в чиї руки віддано наші національні ідеали!..
Младенов — політикан старого вишколу. Тому не може говорити про свої особисті справи, не зачепивши національних ідеалів.
— Ти сам мешкаєш у цих хоромах? — запитую я, щоб повернути свого друга до дійсності.
— Сам, хоч вони для мене завеликі й доводиться платити скажені гроші. Я взяв би тебе до себе, вдвох дешевше, але ж не дозволяють…
Він знову нахиляється до мене й шепоче:
— Не буду критися: тут, розумієш, бувають люди, неохочі до зайвих свідків. Тому й наполягають, щоб я був сам.
— Як хочеш. З мене зараз користі ніякої. Я, бай Марине, не маю й ламаного гроша.
Натяк досить прозорий, але це брехня. В мене в кишені куди більше грошей, ніж мені зараз потрібно. Та справа в тім, що я не маю права витрачати їх, доки не забезпечу собі якісь прибутки від Центру.
Младенов, здається, передбачив таку розмову. Він лізе в кишеню халата й витягає п'ять стофранкових папірців.
— Не хвилюйся, без грошей не сидітимеш. Я завжди дбаю про своїх людей. Візьми поки це, а коли одержиш платню, повернеш.
Я швидко, але поважно, як людина, яка думає повертати борг, перелічую гроші і ховаю у внутрішню кишеню. Младенов з неприхованим жалем стежить за моїми рухами, бо ще задовго до мого приходу обміркував неминучу жертву і вагався, дати мені десять банкнотів чи тільки п'ять, — попервах, у пориві великодушності, відрахував десять, а тоді забрав п'ять назад, запевняючи себе, що це привчить мене бути ощадливим.
— То, кажеш, робота? — повертаюсь я до нашої розмови.
— Робота, мій хлопчику, і дуже серйозна. Скажу тобі, що Центр фактично, хоч це й секрет, існує на кошти американців. Люди, звичайно, цінують мене, бо є різниця між політичним лідером Младеновим і якимось там емігрантом Димовим. Це й не подобається Димову. Він крутився, вертівся і вже, здається, встиг декого переконати, що хоч я й впливова фігура, але, бачте, без його ділових якостей. І все стало так, як він хотів: я — це фірма, а справжній шеф — Димов.
— Як же це? То це ти без ділових якостей! — дивуюсь я, хоч і усіх здібностей бай Марина мені відомо лише його вміння непомітно вислизати якраз перед тим, як настає час розраховуватись.
— От і кажи їм! — вигукує Младенов.
— А чому ж ти миришся?
— А хто питає… Якось я поставив питання руба: «Скажіть мені нарешті, хто тут керівник — я чи Димов?» — «Ти керівник, — кажуть, — але й Димов корисна людина, і треба рахуватися з ним». І попередили, що не бажано загострювати взаємини в Центрі. А якщо ті, хто дає гроші, кажуть «не бажано», це означає «не дозволяємо».
— І що ж тепер?
— Я розраховую на тебе. Досі я був сам, без надійної людини, і через те вони просто ізолювали мене. А тепер треба навпаки: ми їх ізолюємо і доведемо американцям, що можемо керувати роботою краще за різних димових. Певна річ, треба діяти делікатно й поступово. Для початку ти візьмешся за журнал. Він на такому рівні, що буде неважко поліпшити його. Це помітять, де треба. Потім ти потрапиш і до іншого сектора. Ми залучимо на свій бік Тоні й Милка. І Димов муситиме відступити. Він хитрий, але піддатливий, і примириться грати другу скрипку. Найнебезпечніший Кралев.
— Що ж воно виходить? Ти заслона для Димова, а Димов — для Кралева…
— Якоюсь мірою так. Принаймні поки що, — супиться Младенов.
— А звідки сили у Кралева?
— Як звідки? Адже він вершить усю роботу. Димов без нього й кроку не ступить, тому танцює під його дудку, не розуміючи, що одного дня той сяде на його місце.
— В чому ж полягає робота Кралева?
— Потім все зрозумієш. Час є, — ухильно відповідає Младенов.
І справді. Я не наполягаю.
— Ми ще продовжимо нашу розмову, — каже бай Марин, поглядаючи на годинник. — Поки що твоя мета — журнал. З нього почнеш завойовувати авторитет. А в потрібний час візьмешся за інше.
Він знову позирає на годинник, і я підводжусь.
— Я хотів би з тобою повечеряти десь, але до мене мають прийти люди. Тому відкладемо це на інший раз…
— Не турбуйся, — заспокоюю його, виходячи з кімнати.
— А ти де оселився? — нарешті цікавиться Младенов, проводжаючи мене темним вестибюлем.
— Ніде. Де ж мені взяти грошей?
— А де речі?
— Які речі? Я, бай Марине, два тижні працював у марсельському порту, доки зібрав грошей на дорогу й на оце ганчір'я, — відповідаю, показуючи на свій костюм, дійсно не першорядний.
— Отже, ти якось викрутився. А щодо ночівлі, то поблизу Сен-Лазара є безліч недорогих готелів.
— Де це?
— Біля вокзалу, за два кроки звідси. Спитаєш — кожен покаже.
— Гаразд, це пусте, — кажу я, відчиняючи двері.
На порозі обертаюсь і, дивлячись старому у вічі, спокійно кажу;
— Що ж до іншого, будь певен, — ми так не залишимо. Все зміниться, і, можливо, навіть швидше, ніж ти сподіваєшся. Ти ж знаєш, я не люблю базікати.
— Знаю, мій хлопчику, знаю! — киває Младенов. — Саме тому я всі ці шість місяців тільки й думав про тебе!
І він по-батьківському всміхається. Але в його втомленому погляді більше невпевненості, ніж надії.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Якщо хтось сподівається довідатися від мене про Париж, раджу йому не гаяти марно часу й купити «Синій путівник». Там про все сказано, можливо, трохи нудно, зате вичерпно. Мій Париж не має нічого спільного з тим путівником, де фігурують Ейфелева вежа, Обеліск, церква Мадлен та інші визначні пам'ятки. Абияк умебльована мансарда, що має гучну назву «квартира», доповнена тісною кухнею і ще тіснішою ванною, що її домовласник розрекламував як кімнату, з вікон якої відкривається чудовий краєвид на цинкові
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пан Ніхто», після закриття браузера.