Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

— Оскаре, дайте, я сам нестиму свою сорочку, — палко сказав він.

Проте Оскар не погодився на таке.

— Нащо? Сорочка ж лежить у рюкзаку, а чи рюкзак із нею, чи без неї, однаково.

Оскар ішов сягнистим кроком, і Расмус аж підбігав, щоб устигнути за ним.

— Ви не хочете, щоб я взяв вас за руку? — спитав він, коли вже засапався й почав відставати.

Оскар зупинився й задумливо глянув на нього.

— Прошу, бери! Тримай мене за руку, коли твоя ласка, щоб я не відставав.

Расмус засунув свою руку в Оскарову, і вони пішли далі вже не так швидко.

— Я ще не навчився як слід ходити, — провинним тоном сказав Расмус.

Бо він розумів, що Оскар сповільнив ходу через нього.

— Певне, що за годину не станеш справжнім волоцюгою, — погодився Оскар.

Він почав учити Расмуса, як треба ходити: весь час з однаковою швидкістю, весь час рівномірним кроком.

— Але нам нема чого поспішати, наче ми повинні дійти до вечора на другий кінець світу! — сказав Оскар. — Досить буде, як ми дійдемо туди завтра.

Расмусове серце вщерть сповнилося почуттям вдячності Оскарові за його доброту. Він хотів якось відплатити йому, чимось пожертвувати для нього або дати йому щось таке, щоб той без слів зрозумів, як він його любить.

Біля дороги, якою вони йшли, стояла крамничка, сільська крамничка, де можна було купити все — від кінського шкребла, чобіт, гасу до кави й цукерок. Але цей рай був доступний тільки для тих, хто мав гроші. Расмус кинув тужний погляд у відчинені двері крамнички, і його ноги мимохіть сповільнили ходу. Як приємно було б хоч стати й роздивитись на все це! Проте Оскар не зупинявся біля жодної крамнички. Він і тепер уже був далеченько попереду.

Расмус глибоко зітхнув і кинувся його доганяти. Він засунув руку до кишені, і ти ба: там лежало п’ять ере! Через напружені події останнього часу він зовсім забув про них. Він аж підстрибнув з радощів, коли намацав пальцями монету — яка вона велика й гарна!

— Оскаре, ви любите льодяники? — спитав він голосом, у якому бриніла прихована радість і хвилювання.

— Певне, що люблю, — відповів Оскар. — Хто їх не любить. Але тепер у мене немає грошей, розумієш? Тому ми не можемо купити льодяників.

— Можемо, — мовив Расмус і показав п’ять ере.

Він побоювався, що Оскар навертатиме його до ощадливості, але той страх був цілком даремний.

— Ти диви! — сказав Оскар. — Ну, то біжи й купи льодяників.

Расмус помчав назад. Як же йому пощастило, що він згадав про п’ять ере саме біля крамнички! І як же йому пощастило, що він не витратив грошей раніше!

Радий-радісінький, він повернувся до Оскара, що сидів на узбіччі дороги й чекав на нього. Він відчував невимовне Щастя, коли відкрив торбинку й показав Оскарові п’ять великих льодяників.

Оскар схилив голову набік і ласо подивився на цукерки.

— Зараз поглянемо, котрого з них узяти.

— Беріть усі, — палко сказав Расмус. — Я хочу, щоб вони всі були ваші.

Проте Оскар відмахнувся.

— Ет, найкраще знати міру. Мені досить одного.

Те, що Оскар знав міру в цукерках, викликало в Расмуса ще більший захват. Він щиро хотів віддати йому всі п’ять льодяників, але ж сам був тільки людина і також дуже любив їх.

Що є краще, ніж сидіти на узбіччі дороги й відгортати папірець такого льодяника! Папірець прилип. Довелося якийсь час потримати в роті цілий льодяник, поки він розмокне. Після того папірець легко відстав, і з нього вивільнився смачний, чудовий цукерок. Якщо бути ощадливим і смоктати поволі, то його вистачить надовго.

— Ось так, — мовив Расмус і навмисне повільно засунув цукерок у рот.

Оскар учив його, як треба ходити, а він покаже йому, як треба їсти льодяника.

Вони довго сиділи на осонні і смоктали по цукеркові, та хоч які були ощадливі, льодяники невблаганно танули. Кінець кінцем у роті залишився тільки легенький солодкавий смак і більше нічого.

— Решту ми сховаємо, — запропонував Оскар. — У житті все може статися, часом би яка скрута, добре мати цукерок і посмоктати його.

Оскар і сам не знав, як мудро він зробив. Не знав, як близько від них була скрута.

Увечері вони розташувалися біля озерця. День був гарячий, і дорога довга. Расмус стомився, мріяв тільки простягтися нарешті на кам’яній плиті й відпочити, але бажання скупатися перемогло. Він швидко скинув одяг за кущем.

— Не заходь далеко, — застеріг Оскар, — бо нагодиться русалка й забере тебе.

— Ет, я вмію плавати, — відповів Расмус, і йому кольнуло в серці зі смутку, бо він згадав, як вони з Гуннаром училися плавати в притулку.

Ох як це було давно, наче відтоді минуло тисячу років!

Вода була тепла й лагідно огортала тіло. Приємно було плисти по ній, втома скоро зникла. На поверхні погойдувались водяні лілеї, коли Расмус підпливав до них. Вони були дуже гарні, такі білі, що наче аж світилися. Мабуть, це русалчин сад, де вона зриває квітки літніми ночами, подумав Расмус.

Він перевернувся на спину й трохи полежав на воді горілиць, глибокодумно роздивляючись пальці своїх ніг, що витикалися з води. Віддалік на другому березі озерця кувала зозуля. Расмус слухав ті чудові сумовиті звуки, і йому захотілося зробити щось дуже гарне.

— Ця зозуля дурна, — сказав Оскар. — Івана Купала минуло, хіба вона не знає, що мала стати яструбом?

Він сидів на березі й голився перед уламком дзеркала, якого витяг зі свого бездонного рюкзака.

— Учителька в школі казала, що це просто таке повір’я, нібито зозуля після Івана Купала стає яструбом, — озвався Расмус з озерця.

— А ти доведи, — мовив Оскар.

— І доведу! Ось ви справжня божа зозуля, а не стали після Івана Купала яструбом.

— Що ж, це ти правду кажеш.

Оскар скінчив голитися, витяг мідяного гребінця й заходився розчісувати свого кучерявого чуба.

— Авжеж, я не став яструбом! Гм, таке мале, а таке вже розумне.

На пасовиську поряд з озерцем паслися корови. Вони збилися в купу біля огорожі й витріщили очі на непроханих гостей. Корова з дзвоником статечно, важкою ходою рушила до води напитися. Дзвоник приємно задзеленчав.

Гомін літа, подумав Расмус. З озерця, де він плавав, йому було чути лише дзеленчання дзвоника, кукання зозулі десь далі на другому березі і свій власний хлюпіт — все це разом і було гомоном літа.

Оскар, видно, теж відчував літо, бо, розплутуючи гребінцем свого чуба, раптом почав наспівувати що йому на думку спадало:

Настало