Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

Над його головою задзижчала бджола. Він насилу розплющив одне око, щоб поглянути на неї. І побачив її й Оскара, що сидів поряд і жував стеблину.

Потім він поринув у сон.

Розділ п’ятий

— Шановна добродійко, чи не знайдеться у вас якогось харчу для мене й для мого супутника?

Оскар стояв на порозі до кухні, тримав у руках кашкета й чемно кланявся.

— Ти знову з’явився, Райський Оскаре? — докірливо мовила селянка. — Ти ж недавно дістав від мене цілий пакунок меленого м’яса.

— Було таке, — відповів Оскар, — та хоч як дивно, а його вже нема.

Расмус тихенько пирхнув, і селянка докірливо глянула й на нього.

— Що це за дитину ти тягаєш із собою?

— О, це бідолашний нехрист, яким я заопікувався, — поважно мовив Оскар. — Ми шукаємо для нього якогось християнського дому. Вам, мабуть, не треба в хаті такого маленького поганина?

— Сам ти поганин!

Селянка сердито підійшла з ганчіркою до столу й почала змітати з нього крихти, лушпайки з вареної картоплі й розлите молоко. Вона всім своїм виглядом показувала, як їй не подобаються волоцюги, і Расмус ладен був повернутись і швидше піти геть. Та це була перша селянська кухня, в якій він опинився, і йому хотілось роздивитися на неї. Тут пахло інакше, ніж у кухні його притулку, не так приємно. Тут тхнуло помиями від свинячих відер біля лави, мокрими ганчірками, якими мили підлоги, і ще чимось, особливими хатніми запахами, яких Расмус досі не знав. Добре, що ці люди його не хочуть. У них і так є діти, ціла зграйка блідих, товстих дітлахів, що мовчки стояли й роздивлялися на нього. Добре, що Оскар сказав, нібито він нехрист.

— Якщо ти нарубаєш мені трохи дров, то я тебе нагодую, — неохоче запропонувала селянка.

Оскар схилив набік голову і благально глянув на неї.

— А треба неодмінно рубати дрова? Може, я краще трохи заграю.

— Дякую, я обійдуся без твоєї гри, — відповіла селянка, але обличчя в неї трохи полагіднішало.

Оскар глибоко зітхнув.

— Так, так, — мовив він, сумно киваючи головою. — Нарубати дров… Ти собі спокійно заходиш, думаєш, що тебе гостинно зустрінуть, не сподіваєшся нічого поганого… А чи не можна побачити меню?

— Гайда в дровітню й не балакай дурного, — мовила селянка, але вже зовсім не сердито.

Оскар і Расмус швиденько пішли до дверей.

— А як ви знаєте, де дровітня? — спитав Расмус.

— Ну, до неї я можу дійти навпомацки, — відповів Оскар. — У мене в тілі щось бунтує, коли я опиняюся поблизу дровітні, і тоді я кажу собі: «Ось вона тут». І можеш стукнути мене по макітрі, коли ми не втрапимо до неї.

Він зайшов до якоїсь повіточки — і то справді виявилась дровітня. Оскар узяв сокиру, ввігнав у пень і заходився швидко й спритно колоти товсті, не менше як сажень завтовшки, оцупки, аж тріски полетіли навколо.

Расмус узявся складати поліна на тачку, яка, видно, стояла там для цього.

— Як ви гарно рубаєте, — сказав він. — Та однаково ви, мабуть, ледачі, Оскаре.

Оскар кивнув головою.

— Авжеж, коли йдеться про роботу, то я вдовольняюся малим.

— І вам ніколи ніхто не давав справжньої, порядної роботи?

— Чого ж, давали. Але здебільшого люди й так були добрі до мене, — відповів Оскар і задумливо додав: — Розумієш, у мене ось яка натура. Інколи я маю бажання працювати, тоді мені нема спину. А інколи зовсім не маю такого бажання. А люди думають, що треба завжди працювати однаково. Цього вже я не можу збагнути своєю бідолашною макітрою.

— Ну, і я не міг цього збагнути своєю бідолашною макітрою в притулку, — признався Расмус.

Тачка була вже повна, і Оскар перестав рубати. Його рюкзак лежав біля дверей дровітні, і він витяг із нього невеличку гармонію, загорнену в шмат червоного сукна.

— Зараз ми заграємо, нехай господиня каже, що хоче.

Він перебіг пальцями по клавішах і добув із них кілька протяглих звуків. Тоді заграв по-справжньому, і дровітня сповнилася музикою та співом — кращих за них Расмусові не доводилося чути в житті.

Її коси чорніші від чорної ночі,

Тож не чудно, що я на них видивив очі,

співав Оскар сильним, теплим голосом, і в Расмуса аж мурашки пішли по спині з утіхи. Досі він тільки чув, як панна Шуліка грала «Сіонські тони» на органі в притулку, але хіба це було те! Вмостившись на пеньку, Расмус мовчки втішався Оскаровим співом і грою.

З’явилися бліді господарські діти, хоч спинилися на належній відстані. Вони мовчки слухали, витріщивши очі.

Селянка знайшла собі роботу на грядці з ревенем поряд із дровітнею: заходилася рвати бур’ян так завзято, немов би нічого не чула й не бачила. Та коли Оскар доспівав пісню, вона підійшла до нього і сказала майже лагідно:

— Ходіть, попоїсте.

— Смажена риба з гарячою бульбою — оце-то наїдок, кращого й бути не може! — мовив Оскар, сідаючи до столу, і ляснув себе по колінах.

Расмус був згоден із ним. Він не їв вареної страви, відколи пішов із Вестергаги, і в нього аж ніздрі роздималися від запаху риби й цибулі. Селянка щедро поклала йому на тарілку п’ять великих картоплин і майже цілу рибину. Вона вже почала подобатись Расмусові, хоч, поки він їв, прискіпливо позирала на нього і врешті сказала:

— Він надто малий, Оскаре, щоб волочитися дорогами! Оскар тієї хвилини так напхав рота, що ледве спромігся відповісти.

— Авжеж, — погодився він. — Проте його мандри не триватимуть довго, бо хлопець іде до своїх батька й матері.

Це таки правда, подумав Расмус. Адже як він знайде когось, хто захоче його взяти за сина, то перестане волочитися дорогами. Але нема чого поспішати, тепер він не квапиться знайти собі батька й матір. Він спершу хоче роздивитися на світ, бо волочитись дорогами з Оскаром дуже приємно. Він нізащо в світі не розлучився б із ним. Та, може, Оскар вважає його тягарем для себе? Може, Оскар хоче якнайшвидше знайти для нього батьків? Расмус спитав його про це, коли вони вийшли з садиби.

— Ви хочете мене спекатись, Оскаре? Оскар уже швидко простував дорогою.

— Якщо я захочу спекатися тебе, то сам скажу, — відповів він.

Ця відповідь не дуже заспокоїла Расмуса. А що, як Оскар захоче спекатися його, перше ніж він знайде собі якусь домівку? Що ж йому робити? Він одну-однісіньку ніч спробував перебути сам і більше не хоче такого переживання. Расмус крадькома глянув на Оскара. Ох, він буде такий слухняний, робитиме геть усе, аби тільки