Читати книгу - "Расмус-волоцюга"

І світить сонце,

І скрізь по лузі кізяки…

Він замовк і невдоволено подивився в дзеркальце на свою зачіску. Чуб стирчав на всі боки, як і перед тим, тож Оскар сховав гребінця в рюкзак.

— Ви не хочете скупатися? — гукнув Расмус.

— Ні, але ноги помию.

Оскар закотив штани й заліз у воду.

— Я вже купався, — сказав він.

— Коли?

— Того літа, — відповів Оскар. — Ушанував купанням королівську родину. Бо то було п’ятнадцятого травня, на іменини королеви Софії. Вода тоді виявилась безбожно холодною. Я не хочу залазити цілий. Можна бути чистим, миючи себе по частині.

— Доведіть!

— Довести можна ось як… — почав Оскар, та тієї миті спіткнувся і впав.

Він сидів по пояс у воді і спантеличено озирався навколо. Расмус весело зареготав, і Оскар сердито глянув у його бік.

— Як я сказав… довести можна ось як, — невдоволено мовив він і виліз на берег, але вже не сердитий. Там він сів на камінь, старанно витер ноги й почалапав у мокрих штанях берегом, стиха наспівуючи:

Настало літо,

І світить сонце,

І я скупався в озерці…

— Оскаре, я вас люблю! — гукнув йому Расмус, сам не знаючи, чому в нього з’явилося бажання так гукнути.

Скоро геть стемніло. Оскар розпалив на прискалку багаття, щоб висушити штани й щоб відлякувати комарів.

— І щоб у нас було табірне багаття, як в індіанців, — сказав Расмус, присуваючись якнайближче до вогню.

Вони того дня були у великому маєтку, і їм дали з собою бутербродів та молока. Оскар за те співав там гарних пісень і грав на гармонії. Співав про Ідину могилу, про Левову наречену і ще інших, яких Расмус досі не чув.

Він розгорнув газету з бутербродами. Ти ба, і в цій газеті писалося про злодіїв. Один заголовок повідомляв: «Ніякого сліду від грабіжників, що вчинили напад на фабрику в Санде». А другий: «Поліція старанно прочісує місцевість».

Расмус підніс газету Оскарові до носа і спитав:

— А далеко звідси до тієї фабрики, Оскаре?

— Та десь не більше, як три або чотири милі, — відповів Оскар.

Расмус розіклав бутерброди на пласкому камені.

— Ті, що з сиром, — від Левової нареченої, — сказав він, — а ті, що з ковбасою, — з Ідиної могили.

— А це гук водоспаду Авеста, — підхопив Оскар і приклав до губ пляшку з молоком.

Расмус почав наминати бутерброд із ковбасою.

— Та жінка в маєтку гарна й добра, але вже має двох кучерявих дівчат.

— Думаєш, що якби не мала, то взяла б тебе? — спитав Оскар.

— Так, — відповів Расмус. — Хотів би я опинитися в такому місці. В когось гарного й багатого.

— Ох-ох-ох, — тільки й сказав Оскар.

Навколо них витанцьовували комарі, і чим більше вичахало багаття, тим набридливіші вони ставали.

— Ми зараз обдуримо цих кровопивців, сховаємося від них на нічліг, — вирішив Оскар.

Він приніс кухликом з озерця води й залив вогонь, тоді спакував свої речі.

Поблизу видніла садиба. Оскар уже бував там і тепер попросив дозволу переночувати на горищі з сіном.

Уся садиба вже спала, коли вони обережно побралися містком до дверей на горище.

Расмус вимостив собі місце й нагорнув на себе сіна стільки, що витикався лише його ніс. Тут також були комарі, тому він хотів якомога більше затулитися від них.

— Тобі зручно? — спитав Оскар, коли й сам уже вмостився.

— Так, тільки трохи болять хідлі, — відповів Расмус. Оскар позіхнув.

— Всьому є кінець, сказав селянин, коли перевернувся з возом у ставок. За ніч перестануть.

Расмус іще трохи полежав, не засинаючи. В сіні щось дивно шелестіло й полускувало. Він би боявся, якби близько від нього не лежав у темряві Оскар. У хліву під ними тихо подзенькував ланцюг. То ворушилася у стійлі котрась корова. А над ним виводили свою набридливу пісню комарі. Це було останнє, що Расмус чув, засинаючи.

Розділ шостий

Прокинувся Расмус через кілька годин удосвіта. Прокинувся від жахливого голосу, що сказав:

— Так, він тут лежить.

Він побачив двох поліцаїв, що стояли метрів за два від нього, а ще побачив, що сонний Оскар сидить на сіні. Але більше нічого не побачив, бо Оскар швидко кинув на нього оберемок сіна.

Серце в нього калатало.

Зараз… зараз з’явиться ленсман[1]. Зараз він відішле його назад до сирітського притулку.

— Що це таке? — почув він Оскарів голос.

— Потім дізнаєшся, — відповів котрийсь із поліцаїв. — Тобі доведеться піти з нами.

Оскар розсердився.

— Я хотів би дізнатися, чому повинен іти з вами? Я нічого поганого не зробив.

— Ми допитуємо всіх волоцюг. Ану гайда. Оскар розсердився ще дужче.

— Телеп дурного по ногах, щоб присів! Я собі сплю, невинний, мов наречена, а ви вдосвіта стягаєте мене з постелі! Глядіть, щоб я не осатанів.

Проте він поволі вибрався з сіна, звівся на ноги і знайшов нагоду шепнути Расмусові:

— Лежи! Не ворушися!

І поліцаї повели Оскара з собою.

Забрали від нього Оскара! Що могло бути гірше? Зникли з Оскаром, і Расмус навіть не знав куди. Рюкзак поліцаї теж узяли з собою. Расмус виглянув у шпару в дверях і побачив, як Оскар сідав на бричку. Один із поліцаїв сів поряд із ним і взявся за віжки. А другий примостився ззаду. Коло брички стояв господар садиби й один наймит, а з кухонного вікна вихилились голови господині та наймичок, що зацікавлено стежили за тим неприємним від’їздом. Поліцай, що тримав віжки, ляснув батогом, і бричка поїхала. Зацокали копита по бруківці. Для Расмуса то був моторошний звук — тепер він уже ніколи не побачить Оскара. З розпачу він упав на сіно, стримуючи плач.

Та ось він почув, що до хліва хтось зайшов. Брязнули дійниці, кілька корів заревло, ніби на пожежу, і дві дівчини завели жваву розмову. Расмус обережно підсунувся до дірки в стелі, щоб послухати їх: може, вони скажуть щось про Оскара.

— Від волоцюг усього можна сподіватися, — почув він слова однієї дівчини. — Я не здивуюся, що це і є той, хто забрав усі гроші в Санде.

— Тому його й повезли до ленсмана на допит, — мовила друга.

— Так йому й треба, — сказала перша. — Думаю, що це він там нагрів руки! Тепер його посадять до в’язниці, — задоволено повела вона далі.

— «Думаю, що це він там нагрів руки!» — з люті тихо перекривив її Расмус. Дурепи, як можна так погано думати про справжню божу зозулю!

Ні, довше він на цьому горищі не витримає. Треба якось вивідати, де Оскар. Де знайти ленсмана? Аби тільки дізнатися, де живе ленсман, то, може, йому пощастить