Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"

Ці вістки затривожили старого воєводу.

Він Січ знав. Цілу свою фортуну завдячував він своїм зв’язкам із Січчю. За виєднану козацьку поміч у поході проти Москви одержав тоді незнаний іще Кисіль носівське староство разом з урядом чернигівського підкоморія, від чого й почалась його життєва кар’єра.

Він міцно держав ці зв’язки і використовував для себе; він причинився також до ганебного замирення на Масловім ставі; він також краще, як хто інший, розумів небезпеку від Запоріжжя для Речіпосполитої, для шляхти й передусім для себе. І хоч усюди хвалився, що він шляхтич “руської крови і руської віри”, то дрижав на саму думку, що те гніздо шершенів, як він називав Січову твердиню, вкінці заворушиться й поріже шаблями на шматки ординацію, накинену перед десятьма роками. Ще більше занепокоївся вельможа, коли почув, що цей рух розбудив добре йому знаний Богдан Хмельницький. Брацлавський воєвода вирішив діяти на власну руку. Як між шляхтою, так також між козацтвом мав своїх людей, і тому хотів бути в Києві, щоб бути ближче козацтва та могти вжити свого впливу на примирення Січі.

Западав скорий вечір. По просторій кімнаті воєводи зачали снуватись вечірні тіні. Воєвода проходжувався повільними кроками, не перестаючи говорити до одягненого в багаті кармазини шляхтича. Був ним київський каштелян, також благочестивої віри, пан Максиміліян Березовський.

— Писав до мене в останніх днях пан краківський Потоцький. Боїться, що з починань Хмельницького може calamitas для цілої reipublicae вийти. Пише мені, що через те стягає військо до Черкас. Не розумію: по що? Те військо може зробити більше злого, як доброго.

— Чому?

— Побачиш, ваша милосте, що я добре пророкував.

— То що, на думку вашої милости, коронний гетьман має робити?

— Pacificare! Pacificare! Змінити їм комісаря, дати замість зненавидженого Шемберґа, який і так нічого не варт, другого, хоча б того самого Хмельницького або Забуського. Хочуть скасування ординації? Можна одну заступити другою. Буряться на Січі?.. Гайда на море! Воно їм гарячі голови прохолодить. Але по що розпочинати похід? Коронне військо на межах Диких Піль, це провокація Орди. Що intendit пан гетьман?

Березовський здвигнув раменами.

— Пан Потоцький за сильний, щоб свавільство голову підняло.

Кисіль хвилювався. Це видно було в його поведенні, в ході, частому затиранні рук.

— Нещаслива mens моя... Все те, до чого тепер доходить, можна було заздалегідь припускати. Я бачив козаків, plus quam простих хлопів oppressos et pessime trucidatos. Боюсь, що це пімститься, боляче пімститься!

Березовський усміхнувся.

— Я й не знав, що ваша милість такий приятель хлопів.

Кисіль повернувся круто до Березовського.

— Ваша милість помиляється. Я не є їх приятель. О, ні! Але я вважаю, що козаки потрібні для Речіпосполитої як vis armata, звернена проти татарів і турків. Без них, ваша милосте, ми не володіли б так спокійно своїми фортунами. Не буде козаків, не буде Січі, не буде й нас ось тут.

— А що?

— Дикі Поля, так, як над Кагальником, чи Інгулом.

— Чому?

— Бо не буде нас кому боронити. Це primo, a secundo, що буде, як козаки зірвуться й переможуть панів коронних гетьманів?

— Тоді нас також не буде — відіповів пан Березовський.

— Має рацію ваша милість. Тоді нас також не буде, бо нам в Україні жити не дадуть.

Березовський розвів руками.

— Не розумію — каже ваша милість, що коли Січі не буде, то й нас не буде, коли ж Січ буде, то нас також не буде.

— Коли Січ буде засильна, ваша милосте. Коли вона з Дніпрового Низу розіллється по волостях, коли захопить владу і iurisdictionem на Україні, то, очевидячки, нас не буде.

— Невже наша existentio залежить аж у такій мірі від Січі?

— Так. В інтересі Речіпосполитої і нашім, усієї шляхетської братії є, щоб Січ існувала, як бастіон чи забороло проти Азії та магометанського світу, але щоб своїх рук не простягала на волості, що їх король їх милість віддав нам, шляхетському станові.

— Отже, ваша милосте?

— Знаєте, що вона, ця Січ, мусить бути під контролем. Не сміє розростатися, ширитися! Не сміє, коли нам наше життя миле, бути надто сильна, але й не сміє занидіти, бо це також відіб’ється на нас. І тому, ваша милосте, я є тепер за зміною ординації та за новими привілеями. Ні, ні, ваша милосте, не смійтеся, бо там тепер між ними, так сильно опримованими, що можуть extrema tentare, — є Хмельницький! Що це за чоловік, ваша милість не знає. Але я знаю. Добре знаю!

Кисіль перервав мову, кілька разів перейшов уздовж кімнати та почав знову.

— Так, я Хмельницького знаю. І ось що скажу. Ще як Річпосполита Річпосполитою, від Січі така небезпека не загрожувала, як тепер.

— То ваша милість думає...

— Думаю, що надтягає чорна хмара. Дай, Боже, щоб Марс дописав панові Потоцькому так, як йому дописує Венера.

— На старі літа — добавив пан каштелян.

— Але ceterum censeo, що такої бурі, як ця, що тепер надтягає, польська корона ще не переживала.

— Що каже вашій милості так думати? — запитав, поважно вже затривожений, пан Березовський.

— Не вміли пани господарити. От що! Надто вже придавили не тільки хлопів, але й козаків, що здавна гордилися своєю волею і за неї свої шиї наставляли. Ось я вашій милості прочитаю, що писав пан краківський до канцлера місяць тому. Соріаm цього листа я маю.

Кисіль видобув із розкішного секретарика, багатого в менші й більші сховки, папір, розіклав його і став читати.

Ось що писав пан Потоцький: “Запорозьке військо майже щодня подає мені писемні супліки, де звідомляється про нечувані й невисказані кривди, які воно від панів підстаростів і слуг їх мосць державців поносить: поля, сіножаті, млини, пасіки і, що тільки у козака подобається, відбирають, самих б’ють, убивають і можуть довести до того, що та міліція загине, або яку на отчизну з причини belli intestini звалить tempestatem”, чує ваша милість — Кисіль нахилився до каштеляна, вдаряючи пальцем по цьому місці листа, — “бо направду сприкритися їм можуть такі praeiudicia і з жалю extrema tentabunt, або своїм державцям у підданство віддадуться, або кинуться до якогось бунту”.

Кисіль кинув папір на стіл і знову заходив по кімнаті.

Київський каштелян гладив довгого, випещеного вуса і не відзивався.

По хвилині