Читати книгу - "Доторк"

Праґер кивнув, але його обличчя обвисло, він згорбився над кермом, ніби збирався з останніми силами, щоб керувати машиною.

— З тобою все добре?

— Та, лише нудить трохи. Слухай, я, напевно, не піду на роботу. Підвезу тебе до Центру, а сам до лікаря сходжу. Повідомлю тебе, як тільки дізнаюся, що це. Може, то ми щось обоє з’їли в їдальні компанії, тоді нафіг їх засудимо. — Він слабенько всміхнувся, а за кілька хвилин Барні вже проводжав авто поглядом.

Протягом дня Барні нудило, але він це ігнорував. Лише ввечері помітив, що з висипом усе стає ще гірше, тоді й згадав, що Праґер пішов до лікаря й може знати, у чому там річ. О сьомій тридцять він задзвонив Праґерові додому, але якийсь чоловік, що назвався Елом Бендіксом, сказав, що Праґера забрали в Меморіальну лікарню Елджина менш ніж годину тому.

— Що з ним?

— Вибачте, я не маю права ділитися будь-якою інформацією з газетами чи ще кимсь.

— Я не з газети. Що діється? Він мав мені подзвонити після того, як відвідав лікаря. У мене те саме…

Але чоловік повісив слухавку зі словами:

— Слухайте, ми тут зайняті. Подзвоніть у лікарню.

— Та якого хера! — викрикнув Барні, коли на кінець розмови в кімнату ввійшла Карен. — У нього такі ж опіки, як у мене.

— Які опіки?

— На руках, червоні плями на тильній стороні долонь, і пальці розпухлі. У мене теж висип на руці — свербить, зараза. Спочатку думав, що обпікся, але не пам’ятаю такого. — Барні побачив, як дивно дружина витріщається на його руку, на якій закотив рукав, щоб показати. Стало ще гірше: рука вкрилася струпами, як і в Праґера.

— Я не знала, що в тебе теж, — налякано прошепотіла Карен. — Глянь. — Вона розстебнула блузку й опустила ліву бретельку ліфчика, демонструючи червоні плями на грудях. — І тут… — Підняла спідницю, показуючи такі ж плями на правому стегні.

— Це коли в тебе з’явилося?

Вона дивилася на висип на грудях так, ніби там у неї звивалася змія.

— Не пам’ятаю. Кілька днів тому. Воно трохи почервоніло, і я подумала, що то реакція на ті гормони, які почала пити минулого тижня. Але вчора помітила те саме на стегні, подзвонила лікареві Лірою, він сказав, що то може бути побічний ефект і щоб я перестала їх уживати. Але, Барні, у мене теж тут стає все гірше.

Вони дивилися одне на одного, а тоді Карен прошепотіла те, про що він уже подумав:

— Подзвони в лікарню, запитай, що з ним.

Медсестра сказала лише, що з Максом Праґером усе гаразд, але з ним не можна ні поговорити, ні до нього навідатися. Барні наполягав, щоб йому дали поговорити з лікарями. Коли лікар нарешті взяв телефон, Барні сказав йому:

— Слухайте, я не просто так тут розпинаюся. У мене з дружиною, здається, такий самий висип, як у Праґера на руках.

— Містер Праґер заходив до вас додому протягом останніх кількох тижнів?

— Ні, він ніколи не був у мене вдома, але…

— Хтось із вас працює у відділі досліджень?

— Ні, я в моделюванні.

— Тоді я б цим не переймався.

— Але чому ви не можете сказати мені, що з ним не так? До чого ця загадковість? Якщо це раптом щось заразне, я мушу знати. Ми з ним на роботу разом їздимо. По черзі підвозимо один одного.

Запала тиша, і Барні був певен, що лікар прикрив мікрофон слухавки, щоб з кимсь поговорити.

— Слухайте, нічого заразного, — зрештою озвався лікар. — Це не хвороба. Назвіть своє прізвище й адресу, люди приїдуть і вас обстежать. Не впускайте більше нікого, доки наші люди туди не прибудуть.

Барні продиктував потрібну інформацію, але не встиг поставити жодного іншого запитання, як лікар повісив слухавку.

Через десять хвилин хтось із санітарного відділу компанії подзвонив і сказав, що з ними зв’язалися з лікарні й що якийсь містер Ґерсон зі своїми людьми вже їде для проведення звичної перевірки.

Але прибули вони аж за годину. Карен була на кухні, коли Барні почув, як на під’їзну доріжку заїжджає машина, і крізь відчинене вікно побачив, як друге авто паркується біля тротуару перед будинком. Було надто темно, щоб розібрати хоч щось, окрім двох пар передніх фар, але коли вони згасли, під світлом ліхтарів на ґанку він побачив білий вантажний автофургон, а зі свого кута зору зміг прочитати червоний на білому напис: «Трейсер контрол».

Двоє чоловіків у білих комбінезонах із каптурами та масками вийшли з фургона й повільно пішли доріжкою. Один тримав ліхтарика, другий ніс невелику валізу. Барні підійшов до дверей, щоб привітатися, але за вікном почув застережний тріск і якось здогадався, що то лічильник Ґайґера. Але що тут робить цей «Трейсер контрол» і чому ці двоє в білих комбінезонах користуються лічильником Ґайґера в нього на газоні? Барні гукнув їм:

— Що діється?

— Зачекайте, містере Старк. Краще стійте на місці. За хвилину все пояснимо.

Коли вони нарешті дісталися до дверей, він подумав, що зараз подзвонять у дзвінок, але той, що з коробкою, тримав у руках коротку паличку й водив нею над сходами, перилами ґанку, дверними ручками й багетами вздовж дверей. Клацання сповільнилося, тоді знову заторохтіло й знову стихло. Барні пізніше зрозумів, що це було дивно; він знав, що то лічильник Ґайґера, та разом з тим відчував, що все це якось неправильно. Не впевнений, як чи чому, але знав, що в цьому впорядкованому науковому світі радіоактивність має бути обмежена лабораторією, рентґенівським кабінетом, радіоактивними випадами на місцях ядерних випробувань ворогів (чи кількох друзів), але жоден здоровий глузд і логіка не пояснювали, що ті двоє в білому й з масками роблять у нього перед дверима з тріскучим лічильником Ґайґера. Він навіть не намагатиметься думати, що це означає. А як інакше, якщо він нічого не знає про радіоактивність і обладнання, що її створює й вимірює? Раптом йому захотілося знати про це більше.

Теленькнув дзвінок. Карен зайшла в кімнату, коли він відчинив двері. Вона не бачила, як ті чоловіки підійшли, як Барні, через вікно, тож коли помітила двох у каптурах і з масками, то закричала.

— Треба було попередити тебе, — сказав Барні, намагаючись її заспокоїти. — То про цих чоловіків говорили в санітарному відділі.

— Господи! —