Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

Ну, а якщо він не міг знати — коли все, що відбувається, може відбуватися десь у недосяжних його зору місцях, — то він, нездатний спостерігати, міг хоча б відвернутись і глянути кудись деінде. Міг би заплющити очі та й хоч принаймні наснити їх. Отож, коли на його ручний термінал надійшов запит на з’єднання, він залюбки вийшов на контакт.

— Паула! — мовив Голден.

— Голдене! — відгукнувся голос хакерки. — Я не була певна, за яким графіком ви живете. Бо що як дзенькну вам під час вашої сонної зміни?

— Та ні, — заспокоїв її Голден. Наче й не мав підстав виправдовуватися, що не спить, але таки був схильний до того. — Все гаразд. Усе зі мною гаразд. А що там у вас?

Вона осміхнулась.

— Маю безперечні докази. Можу скинути вам звіт...

— Ні. Себто: так! Зробіть це. Хоча як мені зрозуміти те, що я бачу?

Екран показав, як вона робить потягусі й осміхається.

— Я оце збиралася на обід. Зустрінемось у «Ла-Фромажрі», і я все вам детально поясню.

Голден дістав телефонного довідника станції. Ага, це близько. Якщо Наомі загинула ось цієї хвилини, він про це дізнається десь тоді, як туди дістанеться. Чи й швидше. Долонею натис на свої сухі, мов наждак, очі.

— Так і зробимо.

— І платите ж ви.

— Ну як я можу вам відмовити. Одна нога тут, друга там.

То був маленький ресторанчик, а столики начебто зі справжнього дерева, але, звісно, то був пресований бамбук, позичений у станційної гідропоніки, тоді як та обставина, що ніде й ніяк не вказано якихось прийнятних цін, натякала на те, що подані будуть плоди, зірвані таки зі справжнього дерева. Паула була за столиком під стіною. Вона сиділа на нормальній, як для неї, лавці. Коли ж він сів навпроти неї, то його ноги не дістали до підлоги.

— Босе! — сказала Паула. — Я вже й замовила.

— Та я не голодний. То що ж там у вас?

— Ось погляньте, — сказала вона, передаючи йому свій ручний термінал. Екран був заповнений структурованим розсипом коду, де окремішні структури гніздилися всередині структур із повторюваними секціями, що показували настільки витончені, аж до невидимості, варіації. Йому це видалося схожим на поему, написану невідомою йому абеткою.

— І що ж я тут бачу?

— Ось ці два рядки, — почала вона. — Цим надсилається код зупинки камери. Це умовні оператори, які запускають його. Якби ви дійшли до дев’яноста п’яти відсотків, то перетворилися б на зірку. А якби перебували в доку, як і очікувалося, то це відірвало б іще й добрячий шмат від самої станції.

— А як нове програмне забезпечення? Те, за яким нині функціонує корабель?

— Там такого нема, — запевнила Паула. — Зараз ви маєте продемонструвати, що вражені тим, як я знайшла два рядки некоментованого коду в приводі магнітної камери термоядерного реактора.

— Я дуже вражений, — згідливо мовив Голден.

— Дякую, але це ще не найразючіша частина. Ви тільки гляньте на рядок активації. Бачите всі оті посилання, встановлені на нуль? Усе це є досі ще не використані системні параметри.

— Окей, — сказав Голден. Тоді як блиск її очей і напружений вираз обличчя наводили його на думку, що він мав би виловити дещо більше з її слів. Мо’, тут давалася взнаки хронічна його невиспаність...

— Це є пастка на всі випадки. Хочете підірвати щось таке, що вже шість днів як вилетіло з порту? Поставте он той елемент виклику на якихось пів мільйона секунд. Хочете підірвати, коли заряджено всі бойові системи? Для того ось цей виклик, налаштований на одиницю. Існує десь добрий десяток різних способів налаштувати цю штуку на вибух, а ви ж і їх можете змішувати й накладати один на одного.

— Цікаво...

— Оце ж і є вона, димуча-злоїдуча рушниця, — сказала Паула. — Збої вмісту камери бувають винні тут геть нечасто, як порівняти з кількістю подібних вибухів. І вважається, ніби ті вибухи неможливі взагалі, але вони стаються. І щораз одна й та сама байка: катастрофи трапляються, і що з цим можна вдіяти? Просто іноді кораблі вибухають. А це свідчить, що хтось умоцював сюди якийсь засіб, щоб аварії мусили траплятись. І щоб траплялися знову, знову й знову... де тільки вони зуміють утулити свій код у той корабель, який ті вирішили знищити. Оце ж тут перед нами ключовий доказ доброї тисячі вбивств, про які досі ніхто й подумати не міг, що то були, і є, справжнісінькі вбивства.

Хвилювання здушило їй голос, роз’яскравило очі. А його нутро зануртувало ще дужче.

«Я маю поїхати й дещо зробити, — була сказала, як він пам’ятав, Наомі. — І я ніяк не повинна тебе туди втягувати. Взагалі».

Чи ж це воно? Чи саме це намагалася вона відокремити від нього, від «Росинанта»? А якщо так, то що це означало?

Паула все ще дивилася на нього, сподіваючись почути його реакцію. А він не знав, що ж його відповісти. Але ж і просто промовчати нікуди не годиться.

— Наче морозом пробрало? — тільки й мовив.

***

Фред сидів за столом Драммер, упершись ліктями в стільницю, а долонями люляючи підборіддя. Вигляд він мав настільки стомлений, наскільки змореним почувався Голден. Сама очільниця служби безпеки перебувала з Сакаєм в одній з кімнат для допитів. Той стіл, що зазвичай розділяв їх, наразі був посунутий навкіс, а Драммер напівлежала, відкинувшись на спинку свого крісла, а ноги поклавши на стільницю. В’язень і безпеківка пили щось схоже на каву. Сакай сміявся від чогось і хитав головою. Жінка лукаво осміхалася. І мовби помолодшала, з лиця. Голден аж сахнувся, коли до нього дійшло, що вона розпустила коси.

— Що це в дідька за постановка така? — поцікавився він.

— Це є професіоналізм, — відказав Фред. — Вибудовується контакт. Зав’язується довіра. Вона вже напівпереконала його, що, хоч би на кого він працював, його господарі хотіли роздовбати станцію разом з ним усередині. Як оговтається, то вже й наш стане. І розкаже нам усе-все, що тільки запитаємо, а потім, як дамо йому трохи часу, він обов’язково розповість нам іще щось таке, до