Читати книгу - "100 чарівних казок світу"

Я схлипнув і підняв праву лапку. Зрозуміло й без слів.

– Заблукав? Хочеш до мене? Можливо, тебе ще й знайдуть… Мама у мене добра, а з татом справимося.

Що робити? Ночувати в лісі… Хіба я дикий верблюд? По животу мов коти лазять. Я пішов за дівчинкою і вдячно лизнув її в коліно. Якщо вона коли-небудь заблукає, неодмінно відведу її додому…

– Мамо! – запищала вона. – Матусю! Я привела Фіфі, вона заблукала. Можна її поки залишити у нас?

О! Чому «Фіфі»?! Я Міккі, Міккі! Алея, у котрого такі прекрасні думки, не можу ж і півслова сказати їхньою людською мовою… Нехай. Хто сам собі яму копає, той у неї сам попадає…

Мама наділа пенсне (ніби й без пенсне не видно, що я заблукав!) і посміхнулася:

– Яка гарненька! Дай їй, дружок, молока з булкою. У неї дуже порядний вигляд… А там побачимо.

«У неї»… У нього, а не у неї! Я ж хлопчик. Але страшенно хотілося їсти, треба було підкоритися.

їв я не поспішаючи, ніби робив їм ласку. Ви пригощаєте? Дякую, я з'їм. Але, будь ласка, не подумайте, що я який-небудь голодний бродячий пес.

Потім прийшов тато. Чому ці тати всюди стромляють свого носа, не знаю.

– Що це за собака? Що в тебе, Лілі, за манера тягти всіх звірів до нас на віллу? Може, вона сухотна… Йди, йди геть звідси! Ну!

Я? Сухотний?

Дівчинка розпхикалась. Я з повагою зробив крок до хвіртки. Але мама строго подивилась на тата. Він був дресирований: хукнув, зітнув плечима і пішов на веранду читати свою газету. З'їв?

А я став перед мамою на задні лапки, зробив три па і перестрибнув через лавку. Гоп! Вперед, тур навколо кімнати і назад…

– Матусю, який він розумний!

Ще б пак. Якби я був людиною, давно б уже професором був.

* * *

Новий тато робить вигляд, що мене не помічає. Я його – теж. Уві сні бачив Зіну і загавкав з радощів: вона годувала мене з ложечки ґоґоль-моґолем і говорила: «Ти моє золотко… якщо ти ще раз заблукаєш, я ніколи не вийду заміж».

Лілі прокинулась – у вікні білів світанок – і звісила голову з ліжечка:

– Фіфі! Ти чого?

Нічого. Страждаю. Котові все одно: сьогодні Зіна, завтра Лілі. А я чесний, прихилистий собака.

Другий день без Зіни. До нової дівчинки прийшов у гості товстий хлопчик-кузен. У собак, слава богу, кузенів немає… Сідав на мене верхи, ледве не розчавив. Потім запріг мене в автомобіль – а я вперся! Собаку? В автомобіль?! Тицяв моїми лапами в піаніно. Я все стерпів і з увічливості навіть не вкусив його…

Лілина мама мене оцінила, і коли дівчинка перекинула тарілку з супом, показала на мене:

– Бери приклад з Фіфі! Бачиш, як вона обережно їсть…

Знову Фіфі! Коли щось не подобається, кажуть: «фе!» Фі-фі, фе-фе, значить, коли зовсім не подобається? Придумають же таке курчаче ім'я… Я знайшов під шафою кубики з буквами і склав: «Міккі». Потягнув дівчинку за спідницю: читай! Здається, ясно. А вона нічого не зрозуміла і гукає:

– Мамо! Фіфі вміє показувати фокуси!

– Добре. Дай їй шоколаду.

Ох, коли ж, коли ж мене знайдуть? Побіг навіть у мерію. Може, Зіна заявила туди, що я загубився. Нічого подібного. На порозі лежав кудлатий дворняжка і загарчав:

– Гар-р! Ти куди, волоцюго, пхаєшся?

Я?! Волоцюга?! Селюк ти нещасний!..

Щастя твоє, що я такий вихований, що з дворнягами в бійку не лізу…

* * *

«Гора з пліч упала»… Куди вона впала, не знаю, але, словом… я знайшовся!

Лілі вийшла зі мною на пляж. І раптом вдалині – лілова з білим сукенка, смугастий м'яч і світлі кучерики. Зіна!!

Як ми цілувалися, як ми верещали, як ми плакали!

Лілі тихенько підійшла і запитала:

– Це ваша Фіфі?

– Так! Тільки це не Фіфі, а Міккі.

– Ах, Міккі! Даруйте, я не знала. Дозвольте вам його передати. Він заблукав, і я його прихистила.

А у самої в очах «трагедія».

Але Зіна її втішила. Подякувала «дуже-дуже-дуже» і пообіцяла приходити зі мною в гості. Вони подружаться, я це по очах помітив.

Я, звичайно, послужив перед Лілі й передні лапки навхрест склав: Мерсі! Дуже-дуже-дуже…

І пішов, зніяковілий, за Зіною, ні на крок не відходячи від її гарних смаглявих ніжок.э

Міккі

У цирку

Біля нашого вокзалу з'явилися довгі будинки на колесах. Не то фургони, не то вагони. Червоні, із зеленими віконницями, над дахом труба, з труби дим. На відкидній приступці одного будинку сидів карлик з величезною головою і червоними очима й похмуро курив люльку. А в глибині двору теж вагони-будинки, але з ґратами, і пахло від них густо-прегусто зоологічним садом.

На афішах чудеса… Троє левів стрибають через приборкувачку, а потім грають з нею у жмурки. Морж жонглює запаленою лампою і більярдними кулями. Морж – такий неповороткий дурень… хто б подумав! Знаменитий пудель Флакс розв'язує задачі на додавання і віднімання… Велике диво… Я і ділити і множити вмію… Одначе у знаменитості не лізу. Міс Каравела виконає на неосідланому жеребці джигу – матроський танець. Негр Буль-Пуль… Стоп! Не треба забігати наперед, Міккі, а то зовсім сплутаєшся – що це за собача звичка така!

Зінин тато взяв нам ложу: мені і Зіні. Ложа – це така будка, подібна до собачої, але без даху. Оббита червоним смердючим коленкором. Стільці складані і тверді, тому що цирк похідний.

Оркестр жахливий! Я взагалі музики терпіти не можу, а надто грамофона. Але коли один скелет плює у флейту, а другий, товстун, стійма поставив величезну скрипку і чиргикає по ній якоюсь лінійкою, а третій молотить паличками по барабану, ліктями об мідні лінійки і ногами у великий пузатий бубон, а четверта, лілова курка, роз'їжджає туди й сюди по піаніно і підстрибує… О! «Красненько дякую» – як говорить Зінин неодружений дядько, коли йому пропонують женитися.

Клоуни – просто розмальовані ідіоти. Я думаю, що вони даремно прикидаються, ніби вони навмисно ідіоти, напевно, такі і є. Хіба розумна людина підставлятиме морду під ляпаса, кататиметься по брудному трачинню й заважатиме служителям прибирати килим? Зовсім не смішно. Одне мені сподобалось: у того клоуна, у котрого ззаду було намальоване на широких штанях сонце, чуб на голові вставав і опускався… Ще вухо, я розумію, але чуб! Дуже цікавий номер!

Жеребець-товстун, а що він не осідланий, зовсім не важливо. У нього така широка спина, навіть з виїмкою, що