Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим присів поруч із Кірою, його плече торкнулось її. Він глянув на неї — її очі блищали в напівтемряві, але вона трималась. Її рука ледь здригнулась, коли гул техніки прокотився повз, але вона стиснула його долоню в відповідь на його мовчазний погляд.

— Думаєш, нас помітять? — шепнула вона, її голос був спокійним, але пронизливим.

— Не знаю, — відповів він так само тихо. — Сподіваюсь, що ні. Але ми готові, якщо що.

Вона кивнула, і в її погляді промайнула тінь усмішки — не радісної, а впевненої. Максим відчув, як її віра в нього додає сил. Вони чекали, затамувавши подих, поки гул техніки не почав віддалятись, розчиняючись у вітрі. Янтар минув міст, не помітивши їх — принаймні поки що.

— Схоже, пронесло, — пробурмотів Герман, відводячи погляд від вікна.

Максим видихнув, його рука все ще тримала Кіру.

— Але не розслабляємось, — додав він. — Попереду ще шлях.

Щойно загін Максима переступив поріг заправки, повітря розірвали постріли — різкі, пронизливі, смертельно близькі. Автоматні черги пробивали стіни, скло розліталось фонтанами уламків, підлога тремтіла від рикошетів. Хаос поглинув усе за мить.

— Укривайтесь! — гаркнув Максим, кидаючись за старий прилавок. Його серце гупало в грудях, адреналін заливав вени. Він упав на коліна, бетон холодив долоні, а пил забивав горло.

Кіра приземлилась поруч, її очі блиснули страхом, але вона миттєво опанувала себе, стиснувши пістолет. Герман і Діма метнулись до стін, шукаючи хоч якийсь захист. Арсен, насупившись, перебіг до касової зони, клацаючи затвором автомата, готовий відповісти.

— Хто що тримає? — крикнув Герман, його голос прорізав гуркіт пострілів.

— Вулиця на мені! — відгукнувся Діма, притиснувшись до розбитого вікна. Кулі свистіли над головою, змушуючи його пригнутись. — Тут занадто відкрито, треба змінити позицію!

— Я беру кут! — гукнув Арсен, його кремезна постать зникла за старою стійкою. Він висунув дуло, пильно вдивляючись у тіні.

Максим припав до землі, пил осідав на язик, уламки різали шкіру. Крізь хаос він намагався розгледіти ворога — звідки б’ють, скільки їх. Сидіти на місці означало загинути.

— Кіра, залишайся тут! — кинув він, його голос був різким, але в очах мелькнула тривога. — Я перевірю, звідки стріляють.

Вона кивнула, її погляд був твердим, хоч і затуманеним занепокоєнням. Її пальці стиснули зброю — вона не сидітиме склавши руки.

— Я допоможу! — вигукнула вона, піднявши пістолет.

Максим завмер на мить, але часу на сперечання не було. Її рішучість горіла в очах, і він знав: зупинити її неможливо.

— Добре, але тримай голову нижче, — відрізав він, указавши на бік, звідки, здавалось, летіли кулі. — Ми з Германом відволікаємо, а ти з Дімою стежте за флангами.

Герман присів за касою, його очі блищали холодною злістю. Максим зайняв позицію поруч, відчуваючи, як пульс б’є в скроні. Він видихнув, порахував у голові:

— Раз, два, три!

Вони виринули з-за укриття одночасно, відкриваючи вогонь. Кулі рвали повітря, стукали об стіни, піднімали хмари пилу й штукатурки. Максим цілився туди, де мигтіли тіні — короткі спалахи від дул Янтаря. Герман стріляв розмірено, його черги били точно, змушуючи ворога пригнутись.

Позаду чувся гуркіт — Кіра й Діма тримали свої сектори, їхні постріли лунали в унісон із рикошетами. Арсен гримнув із кута, його автомат плювався вогнем, прикриваючи правий фланг. Сталкер Роман — високий, мускулистий, із шрамом через щоку — приєднався до Максима, його рушниця гримнула, розносячи уламки в дверному прорізі.

— Не давайте їм дихати! — крикнув Роман, переглянувшись із Максимом. Той кивнув, його щелепа стиснулась — кожен постріл наближав їх або до перемоги, або до кінця.

Перестрілка наростала, як буря. Кулі свистіли, розриваючи заправку на шматки. Бійці Янтаря тиснули — їхні тіні мелькали за кутками, за уламками машин, що гнили біля входу. Кожен рух був на межі — перезарядити, висунутись, вистрілити. Максим відчував, як піт заливає очі, але руки тримали зброю міцно.

— За кутом! — гаркнув Герман, його голос перекричав хаос. Він прицілився й випустив чергу — темний силует у дверях здригнувся й упав, але слідом виринув ще один.

— Прикриваю! — відгукнулась Кіра, її пістолет плюнувся вогнем у бік вулиці. Її постріли змусили ворога відступити, але ненадовго.

Янтар оточував — їх було більше, ніж здавалося. Тиск зростав, кожен постріл ставав критичним. Максим відчув, як серце стискається — вони тримались, але надовго їх не вистачить.

— Не можемо тут застрягти! — крикнув Герман, перезаряджаючи автомат. Кулі вдарили в касу над його головою, змусивши пригнутись. — Треба пробиватись!

Раптом різкий звук — свист кулі, глухий удар. Максим обернувся: Роман, що стояв поруч, похитнувся. Кров бризнула з його плеча, його рушниця впала на підлогу. Він схопився за стіну, його обличчя скривилось від болю.

— Рома! — заревів Герман, але голос потонув у гуркоті. Роман важко дихав, його рука стискала рану, але він не рухався — сил не лишилось.