Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

Той зрозумів красномовний погляд моєї подруги.

– Наймиліший, давайте ви залишите свою візитівку, а панна зв’яжеться з вами магоптахом.

– Але... як же ж? А портрет? – чолов’яга дістав із-за пазухи олівець і блокнот малювальника. – Не вбивайте мою мрію! – він ледь не впав на коліна, своєчасно схаменувся.

– Чуєте, вам що, шкода, що людина намалює портрет? – підтримав його один із відвідувачів. І вже за кілька секунд уся корчма гула про те, що тролиця безсердечна особа, яка не дає талановитій людині розвиватися. Як можна плювати на художника? Може, вона не любить живопис?

– Руто, доведеться тобі домовлятися самій, – приречено видихнула Кхибра. – Ти ж бачиш, вони не відчепляться. А затівати через таку дрібницю бійку, не бачу сенсу.

Незабаром тролиця сиділа в самому центрі зали, а художник, якого звали Плют, саме писав її портрет. Він сказав, що малюють пальцем на склі, а живописці пишуть. Я не стала сперечатися. Він людина мистецтва, нехай сам розбирається, що йому робити – писати чи малювати.

– Пане корчмарю, у мене до вас прохання, – знову звернулася я до господаря.

– Ну?

От так би давно, коротко і зрозуміло.

– Ми підстрелили качок...

– Кухар пішов додому, у нього спину прихопило. Возитися з ними нікому.

– Ось і чудово. Ні, не те, що у вас кухар захворів, а те, що я можу і сама їх приготувати. Тільки дозвольте увійти на вашу кухню. Покажіть, що можна брати, а що ні...

– Два срібняки, і роби, що хочеш. Ялинко!

Як з-під землі виросла подавальниця.

– Так дядьку Гринь?

– Проведи руду на кухню, покажи їй що де, та наглянь, щоб нічого не стягнула.

– Зрозуміло, дядьку Гринь. Ходім.

– Я з нею, – зробив крок у мій бік Герман.

– Ти їй хто? Чоловік?

– Наречений, – не розгубився Герка, дивлячись, як у мене від подиву відкривається рот.

– Ще два срібняки, і наречений може йти за тобою.

– Одна, – уперла руки в боки я, збираючись торгуватися.

Але Рані виклав чотири срібні монети на стіл, які миттєво згріб важкою долонею корчмар, кидаючи на мене переможний погляд.

Гера підхопив мішок і ми рушили за Ялинкою.

– Ось, – обвела рукою не дуже чисту кухню подавальниця. – Усе що на видноті – можете брати. По шафах не нишпорити.

– Качок на подвір’ї доведеться щипати, – я ще раз окинула поглядом кухню, шукаючи відро або миску.

– Чого треба? – простеживши за моїм поглядом, поцікавилася Ялинка.

– Мені б миску, щоб дичину скласти. Ніж, дошку і воду. Так, лопата у вас є?

– Вода в бочці на дворі, за дверима лопата, ніж дам, а замість дошки – пеньок, там і розбирай. Тільки не свинячте, бо прибирати нікому.

Я кивнула. Ялинка дала середній ніж і, відсунувши шторку в жирних плямах, дістала зі стелажа шафи мідний таз.

– Підійде?

– Цілком, дякую.

– Дивіться, я попередила.

Ми вийшли на подвір’я. Ха! Легко сказати «не свинячте», тут явно прибиранням і не пахло. Біля пенька валялися пара відрубаних курячих голів. Дивно, що щури їх досі не стягнули. Може тут немає щурів?

– От хитромудра дівка, – вилаявся фамільяр. – Знала ж, що тут кінь не валявся. Спеціально, щоб змусити тебе прибрати.

– Бачу, – я оцінювала масштаб роботи. – Геро, мені знадобиться твоя допомога.

– Я не вмію обскубувати качок, – ніяковіючи, зізнався він. – Але якщо навчиш...

– Обскубувати дичину – справа нехитра, мені потрібен буде вогонь. Допоможеш?

– Без проблем. Який?

– Такий, щоб обсмолити тушки.

– Я подумаю, як це найкраще зробити.

– І пір’я треба буде спалити. Були б біля води, залишили б птахам на наступний рік, їм би для гніздечок вони стали в пригоді.

– Командуй, шеф-кухарю, – усміхнувся Гера, озирнувся навсібіч, кинув мішок і притягнув мене до себе. – Хочу до Ситова. Я пам’ятаю обіцянку, і обов’язково подарую тобі найчарівніший день.

Я тільки охнула, а він поцілував так, що голова пішла обертом, працювати перехотілося.

– Кхе-кхе, молоді люди, ви тут не одні!

– Шафране!

– Я обіцяв твоєму батькові, Руто, я пильную!

– Давай закриємо в банку цього пильноока, – розвеселився Герман.

– Зі мною так не можна! – запротестував Шафран.

– Гаразд, літай, – змилостивився Гера. Він повернувся до дверей корчми, забрав лопату і викопав неглибоку яму.

Я по одній діставала качок і обскубувала їх. Герка, дивлячись на мене, одразу підключився. І неважливо, що в нього виходило не так спритно, як у мене, головне, що ми працювали разом, у чотири руки. Гарні качки, жирненькі. Ельфи постаралися, били в око. Значить, тельбухи цілі. Коли остаточно стемніло, на вулиці запалилися подекуди ліхтарі. Звичайно ж, сюди світло ледве діставало. Гера висік кілька імпульсів, я подякувала. І поки що не могла наважитися розповісти правду: не місце тут бути відвертою про подібне.