Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Мій дім - це вона.

© Кирило Бойко

У якийсь момент простір навколо мене смикається і починає рябіти. Я моргаю і на мить пригальмовую. Різко відкидає назад. Силюся розплющити очі, тільки щоб зупинити біль, що повернувся. Коли, нарешті, їх розплющую, нічого не бачу. Танці в темряві.

- Порядок, порядок... Трохи потерпи, хлопче... Зовсім трохи... Головне, дихай...

Але щось не дозволяє вдихнути. Тільки-но я це роблю, тіло сковує таким болем, пережити який здається фізично неможливим. Тільки від нього кінчаюся.

Я ніби кудись під землю провалююся. Тільки там нічого немає. Порожнеча. І я лечу. Спочатку вниз, а після - вгору. Поки в якийсь момент перестаю що-небудь відчувати.

Коли наступного разу розліплюю повіки, мене засліплює сонце. Воно таке яскраве, що не одразу вдається звикнути. Очі сльозяться. Раз за разом кліпаю, але рухи немов уповільнив хтось. Сил немає прискоритися. Тож у якийсь момент просто змикаю повіки й застигаю.

- Знову зупинка... Дефібрилятор! Сто п'ятдесят! Відійти всім! Розряд!

Світ навколо мене затягує черговим спалахом світла. А потім усе різко зникає. Я починаю йти, перш ніж розумію, куди і навіщо. І раптом бачу Чару. Радість захльостує так само різко. З полегшенням видихаю і прямую до нього. Перетинаю зелену галявину, щоб вийти на баскетбольне поле.

Ніштяк, поганяємо зараз...

Не зробивши й трьох кроків, у подиві гальмую. До Чарушина, випереджаючи мене, підбігає якийсь дрібний пацан.

- Круто в мене вийшло, тату? Круто?

У цей момент розумію, що сплю. Бо які, на хрін, діти?

- Майже трьохочковий! Молодець, сину! Як же я тобою пишаюся!!!

- Безмірно?

- Безмірно!

- А я тобою!

За грудиною розливається жар. Насилу вдихаю і продовжую ошелешено спостерігати за тим, що відбувається. А ось мене походу не бачать.

Що за сон без моєї участі? Як же тупо бродити тут, як привид.

- Мама не буде лаятися, якщо ми ще трішки затримаємося? - запитує малий.

Чара сміється. І цей звук, блядь, точно такий самий, як зазвичай. Тоді чому в мене відчуття, що я перебуваю в маренні?

- Перевіряти не будемо, Кір.

Вирішую, що помітив мене. До мене звертається... А виявляється, що знову до пацана. Сказавши це, Чарушин підхоплює хлопця на руки. Тримаючи шлях до будинку, так і не глянувши на мене, проходить зовсім поруч. Ледь не чиркає плечем.

Що за херня?

- Після обіду обов'язково вийдемо ще, сину...

Голос Чари стихає, коли мій світ знову починає трясти.

- Відійти! Розряд! Ще розряд!

- Ось тобі і Новий рік...

- Розряд!

Яка дивна кімната... Мало того, що все задушливе рожеве, так ще - мережива, волани, рюші, банти... Сліпить чи не менше за сонце.

- Не так... Не так... - ниє дівчисько років трьох. - Мама робить не так!

- Звичайно, інакше. З волоссям - татові рівних немає. Ну, крутіше ж виходить! Подивися? - вмовляє малявку Філя, який сидить за її спиною.

- Ні, не крутіше! Некрас-си-во...

- Гаразд, гаразд... Я перероблю, тільки не плач, - стягуючи з голови шкідливої соплі такі ж рожеві, як і весь простір тут, гумки, береться заново її старанно розчісувати. - Вище чи нижче?

- Вище, звісно! Вгору!

- Зрозумів...

Змирившись із цими дивними сновидіннями, я вже нічому не дивуюся. Реву, бо не можу стриматися. Ну, у будь-якому разі на мене ні Філя, ні мала не реагують. І... Після яскравих відблисків величезних ламп я опиняюся в іншому приміщенні. Насамперед тішить, що тут немає того задушливого рожевого вибуху. Звичайна вітальня в спокійних тонах. Прямую до дивана, поки не помічаю біля вікна Тоху. Він... Він, блядь, затискає одну з Чариних сестер. Ту саму противну - молодшу.

Ні, всі, звісно, в курсі, що в Шатохіна підвищений рівень блядства. Їбе все, що з цицьками. Але, сука, Чарушини - це святе. Гірше всякого богохульства те, що він зараз витворяє.

- Мужик, ти вкрай їбанувся? - виривається в мене, коли Тоха нахиляється і смачно всмоктується Маринці в шию. - Зупинись, блядь. Харе!

Тільки ні він, ні вона мене не чують. При мені ж завалюються на диван.

Мати вашу, мене немов ніде немає... Вибухаю від безсилля матами.

Надзвичайно яскравий промінь сонця проникає в дім і, немов лазер, проходить по парочці, що вовтузиться в кольорових подушках. Ковзнувши по каблучці на безіменному пальці Тохи, гостро сліпить мене.

Дорога. Рідна об'їзна. Я за кермом. Чудово. Можна видихнути. Погляд машинально падає на панель, а потім - на датчики.

Сука, щось не те... Не моя тачка.

Лечу трасою. Крім справедливого гніву обурення, відчуваю незаперечне, тихе і спокійне щастя. Нічого не відбувається, і я здогадуюся, що цей стан стійкий, затяжний і неминучий.