Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Якщо нас помітять, буде погано, — прошепотіла Кіра, її голос був тихим, але твердим. Вона глянула йому в очі, і Максим відчув, як її слова пробирають до кісток.

— Знаю, — відповів він, стиснувши її руку міцніше. — Просто тримайся за мною.

Тиша між ними стала важкою, напруженою. Він бачив, як вона бореться зі страхом — не за себе, а за них усіх. Її пальці стиснули його руку, і Максим ледь помітно стиснув її долоню в відповідь, ніби передаючи частину своєї сили.

— Усе буде добре, — тихо додав він, хоч сам не був певен. Але її присутність тримала його, як якір.

Вони підняли очі до мосту. Янтар наближався — троє бійців, їхні кроки гуділи на бетоні, голоси приглушені масками. Максим затамував подих, відчуваючи, як секунди тягнуться. Один із ворогів зупинився, його погляд ковзнув по мосту, але потім обернувся до своїх. Вони розвернулись і пішли назад до тунелю, їхні силуети розчинилися в темряві.

Максим видихнув, його плечі ледь розслабились. Кіра стиснула його руку ще раз — коротко, але міцно — і відпустила. Він подав знак загону, і всі піднялись, обережно озираючись.

— Ходімо, — шепнув він, рухаючись уперед. — Тримайтесь разом.

Кіра йшла поруч, її рука ледь торкалась його, і це тепло гріло його сильніше, ніж він міг признати. Герман і Аліна попереду пильно стежили за берегом, їхні рухи були точними й безшумними. Арсен прикривав тил, його погляд шукав загрозу в кожній тіні, а Діма тримався ближче до середини, стискаючи ніж, готовий до несподіванок.

Шум річки глушив їхні кроки, але міст був підступним — вибоїни й тріщини в бетоні змушували рухатись повільніше. Максим уникав слабких ділянок, його очі оббігали дорогу попереду. Вітер завивав, несучи запах гнилі й іржі, але він знав: зупинитись — означає здатись. Вони йшли далі, до іншого берега, до Борисполя, і кожен крок наближав їх до невідомого.

— Треба дістатись кінця мосту, — сказав Герман, кинувши швидкий погляд назад. Його голос був низьким, але напруженим. — Якщо Янтар тут, ми не встигнемо сховатись.

— Згоден, — відповів Максим, але в його тоні бриніла настороженість. Його очі оббігали міст — іржаві перила, тріщини в бетоні, темний берег попереду. Щось у повітрі відчувалось неправильним, і його інстинкти кричали про небезпеку.

Вони просувались уперед, тримаючись тіней, коли раптом міст здригнувся — слабкий тріск пролунав під ногами, ніби стара конструкція застогнала від їхньої ваги. Максим завмер, його рука інстинктивно стиснула руків’я пістолета. Кіра підступила ближче, її пальці ледь торкнулись його рукава, і він глянув на неї. Її обличчя було серйозним, очі звузились.

— Що це? — шепнула вона, притиснувшись до нього.

— Не знаю, — відповів він тихо, його серце стукнуло сильніше. — Може, просто метал осідає.

Але в глибині душі він знав: у Пустці випадковостей не буває. Тріск міг бути чим завгодно — від старого мосту до пастки Янтаря. Він змусив себе рухатись далі, покладаючись на пильність загону й тримаючи Кіру в кутку ока.

Коли вони наблизились до кінця мосту, повітря раптом загуділо — низький, наростаючий звук, що доносився здалеку. Двигуни. Металеве брязкання. Щось важке й невблаганне наближалось. Загін завмер, їхні погляди метнулись до берега.

— Чуєте? — прошепотів Діма, його голос тремтів. Він стиснув ліхтар, очі розширились від тривоги.

Максим кивнув, напружуючи слух. Гул ставав чіткішим — ритмічний, механічний, як від броньованої машини. Спогади про перехоплені розмови Янтаря спалахнули в голові: техніка, патрулі, облави. Це не просто загін — це сила, яку вони не могли недооцінити.

— Техніка, — сказав Герман, його тон був упевненим, але з ноткою тривоги. — Вони йдуть до мосту. Треба поспішити.

Кіра глянула на Максима, її очі блиснули — не страхом, а розумінням. Її рука стиснула його міцніше, і він відчув, як її тепло пробивається крізь холодну пелену напруги. Вона відчувала те саме, що й він: вони на межі пастки.

— Рухаємось, — кинув Максим, придушивши власну тривогу. — До кінця мосту й у сховок. Швидко.

Загін прискорив крок, але рухався обережно, уникаючи вибоїн і слабких ділянок. Кожен звук — хрускіт бетону, слабке гудіння металу — різав нерви. Гул техніки наростав, відлунюючи від берегів річки, і Максим відчував, як час стискається. Вони не могли дозволити собі помилку.

— Скільки в нас часу? — запитав Арсен, його голос був хрипким від напруги. Він тримав автомат напоготіві, озираючись назад.

— Мало, — відрізав Максим. — Не зупиняємось.

Вони йшли, пригнувшись, тримаючи стрій. Вітер завивав, несучи запах іржі й гнилої води, але гул двигунів заглушав усе. Максим кинув погляд на Кіру. Він хотів сказати щось, але слова застрягли.

Нарешті вони дістались кінця мосту. Попереду, за кілька десятків метрів, виднілась стара заправка — занедбана, з вибитими вікнами й порослим чагарником дахом. Її стіни, хоч і потріскані, обіцяли укриття. Максим указав на неї рукою.

— Туди, — сказав він тихо. — Ховаємось і оцінюємо.

Загін рушив до будівлі, тримаючись низько. Гул техніки став оглушливим — десь за мостом, на іншому березі, Янтар наближався. Максим відчув, як піт стікає по спині, але зосередився на Кірі й команді. Вони вскочили за стіни заправки, притиснувшись до холодного бетону. Аліна й Герман зайняли позиції біля вікон, Арсен і Діма прикрили вхід.