Читати книгу - "Корделія, Rin Voarg"

— Ти схожа… — почав він, але зупинився, ніби підшукував потрібні слова.

— На кого? — запитала я, не стримуючи цікавість.

— На відьму, — відповів він, але в його голосі не було сарказму чи іронії.

— Мені не личить? — пожартувала я, піднімаючи брову.

— Ти прекрасна, — сказав він, і моє серце затріпотіло, мов метелик у пастці. Його слова були, наче зілля: спершу обпікали, але зрештою загоювали найглибші рани.

Кассандр зробив кілька кроків до мене й простягнув невелику квадратну коробочку, обгорнуту в однотонний, але вишуканий папір.

— Це тобі, — злегка зніяковівши, промовив він. — Я забрав тебе на твій день народження й так нічого й не подарував.

— Не треба було, — відповіла я, але в голосі прозвучала явна цікавість.

Я обережно зняла обгортку й відкрила коробку. Усередині лежав кулон із великим бурштиновим каменем, що переливався золотистим світлом. Я охнула, відчувши, як моє серце зігрілося від цього несподіваного подарунка.

— Він ідеально мені підходить, — сказала я, усміхаючись.  Камінь був в колір моїх очей.

Я уважніше придивилася до нього й помітила всередині пелюстку квітки.

— Що вона означає? — запитала я, дивлячись на Кассандра.

— Це наче амулет, — відповів він, його голос став трохи серйознішим.

— Від чого він оберігає?

— Від забудьковатості, — невимушено відповів Касс, і в його тоні прозвучала легка насмішка.

Я закотила очі, але не змогла втримати сміху.

— Ще один бал на твою користь, — сказала я, одягаючи кулон.

— Тоді я починаю вигравати, — відповів він, і в його очах промайнуло щось тепле й щире.

Ми сіли за стіл, і будинок наповнився ще більшим теплом і затишком. Світло гарбузових ліхтариків м’яко грало на полірованій поверхні столу, а в повітрі витав аромат запеченого хліба, спецій і свіжого вина.

Кассандр обережно взяв одну зі свічок, і вона, немов за помахом чарівної палички, одразу ж загорілася. Полум’я тремтіло, кидаючи відблиски на його обличчя.

— Нехай світло цього Самайну оберігає наш дім і душу, а духи предків принесуть нам мудрість і мир, — промовив він. Його голос звучав рівно й урочисто, а очі здавалося світилися відблиском цього вогню.

Я взяла іншу свічку й обережно піднесла її до полум’я свічки Кассандра. Вогонь швидко перекинувся на гніт, і я відчула, як тепло полум’я торкнулося моїх пальців. Я знала, що за традицією мала сказати якісь урочисті слова, але замість цього поглянула на Кассандра, сподіваючись, що він підтримає мене.

— Хай вогонь Самайну очистить, захистить і наповнить наше життя теплом і магією, — сказав Кассандр, неначе прочитавши мої думки.

Його слова здавалися простими, але в них було щось справжнє, щось, що змушувало мене відчути себе частиною чогось більшого. Кассандрові рухи були обережними й майже ритуальними, коли він ставив свічки в старовинний кований підсвічник. Полум’я мало горіти до кінця вечері, символізуючи захист і магічну силу цієї ночі.

Ми вечеряли повільно, насолоджуючись кожним шматочком. На столі стояли страви, які Нола з любов’ю приготувала для нас: пироги зі смачним гарбузовим кремом, ароматний хліб у формі рогів, яблука в карамелі й горіхах, медові пряники з витонченими візерунками, смажені каштани, що видавали легкий горіховий аромат, запечені овочі з розмарином і тим’яном, та ніжна запіканка з гарбуза й сиру. Особливо виділялося вино, його смак був насиченим і водночас легким, із тонкими нотками ягід і трав.

— Ти сам зробив його? — запитала я після другої склянки, відчуваючи, як теплий потік вина починає розслабляти мене.

— Так, — відповів Кассандр, трохи усміхаючись. — Подобається?

— Як бачиш, — я підняла келих, усміхаючись і наливаючи собі ще. І коли він все встигає?

Кассандр підняв брову, спостерігаючи за моїм ентузіазмом.

— Ще трішки й до багаття не буде кому йти, — підморгнув він, але в його голосі не було докору, лише тепла грайливість.

Я махнула рукою, відчуваючи себе розслаблено й щасливо. Ковток вина залишив на язиці солодко-пряний післясмак, і я раптом пригадала своє останнє дешеве вино. Тоді, у світі смертних, я пила його з Амелією і Венді на своє день народження. Спогад був яскравим, але далеким, ніби з іншого життя.

Здається, ніби пройшла вічність із того часу, — подумала я, але несподівано для себе не відчула жодного смутку. Замість цього у мене на серці стало тепло.

Я тут. Я вдома. І я щаслива.

***

Близько до півночі ми з Кассом вийшли з будинку. Ніч була досить приємна, ніби саме повітря наповнювалося магією Самайну. Легкий вітерець торкався шкіри, залишаючи за собою аромат вологого листя й димку далекого багаття. Касс запевнив, що біля багаття буде тепло, але навіть цей легкий прохолодний подих осені здавався частиною чарівної атмосфери.

Ми пройшли вулицю Пряну, яка вночі виглядала зовсім інакше. Ліхтарі, обвиті стрічками й гірляндами з сухих квітів і ягід, кидали м’яке світло на бруківку, де під ногами хрумтіло листя. На підвіконнях будинків стояли ліхтарі з гарбузів, їхній теплий вогонь мерехтів, утворюючи химерні тіні. З відчинених вікон лунали голоси, сміх і легкі акорди музичних інструментів.