Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

по допомогу до Ейлзбері чи Аркгема, але інші на цю пропозицію не пристали — мовляв, марна затія. Старий Завулон Уотлі, із того роду, що був саме на півшляху від нормального до виродженого, вголос висловлював похмурі припущення про ритуали, які свого часу проводилися на вершинах пагорбів. Він був з тієї гілки роду, де суворо дотримувалися традицій, тож його спогади про співи у великих кам’яних кружалах стосувалися не Вілбура, і навіть не його діда.

На село, надто пасивне, щоб організувати справжню оборону, опустилася темрява. Лише кілька близьких родин зібралися разом, щоб чатувати вночі під одним дахом, але загалом повторилося вчорашнє даремне барикадування, та ще дехто заряджав мушкети і ставив напоготові вила — може й ефектний, але цілком безглуздий захід. Проте вночі нічого не трапилося, тільки з пагорбів знову долинали звуки; а коли розвиднілося, багато хто став тішити себе сподіваннями, що жах пощез так само несподівано, як і з’явився. Знайшлися навіть відчайдухи, що пропонували спорядити наступальну експедицію в глиб лощини, хоч їхня пропозиція і не здобула підтримки широкого загалу.

Наступної ночі люди знову забарикадувалися, проте сім’ї вже не так поспішали одна до одної. Наступного ранку вже не тільки родина Фрая, але й Сета Бішопа розповіли про дивну поведінку собак, а також незвичні звуки та сморід звіддалік, а вдосвіта люди, що першими наважилися вийти з будинків, із жахом помітили свіжі велетенські сліди, що цього разу тяглися дорогою вгору на Вартовий Пагорб. Як і раніше, з розмірів сліди, можна було з абсолютною певністю припустити колосальні розміри цього блюзнірського жахіття, а от розташування слідів не давало змоги робити якісь однозначні висновки про напрямок руху, оскільки скидалося на те, що ця ходяча гора прийшла із Долини Холодного Джерела і повернулася назад тим самим шляхом. Біля підніжжя пагорба тридцятифутова смуга у переламаних молоденьких чагарях завертала круто вгору, і там чоловіки, що вирушили на пошук, обімліли від здивування — навіть найпрямовисніші підйоми не були перепоною для цього нерозривного сліду. Хай би де зараз було те жахливе створіння, воно могло дертися навіть абсолютно вертикальним схилом; коли ж слідопити кружними шляхами піднялися на пагорб, то виявили, що слід закінчується — чи, радше, вривається — на самій вершині.

Саме на цьому місці Уотлі й розпалювали свої сатанинські вогнища та виспівували свої сатанинські закляття біля кромлеха у Вальпургієву ніч та надвечір Дня всіх святих. Зараз той самий плаский камінь стояв у самісінькому центрі широкої пустки, яку залишило по собі те жахіття, а на його ледь увігнутій поверхні розтікалася смердюча купа тієї ж дьогтеподібної гиді, яку знайшли на зруйнованій фермі Уотлі, коли те чудовисько втекло першого дня жахіття. Чоловіки поглядали один на одного і щось бурмотіли. Тоді подивилися на схил. Очевидно, потвора спустилася тим самим шляхом, що й піднялася. Безглуздо було висувати якісь здогади. Тут були безсилі глузд, логіка і звичні уявлення про мотивацію. Лише старий Завулон, який не пішов з ними, міг би прояснити цю ситуацію чи запропонувати якесь задовільне пояснення.

Ніч проти четверга достоту точнісінько так само, як і всі інші, проте закінчилася не настільки щасливо. Дрімлюги в долині кричали як навіжені, тож багато хто не міг заснути, а близько третьої ночі задеренчали всі телефони загальної лінії. Ті, що наважувалися підняти слухавку, чули до безуму нажаханий голос, який волав: «Поможіть, ох, Господи Боже!..», а декому здавалося, що за цим вигуком ще лунав звук, наче щось ламається. А потім запала тиша. Ніхто не наважився бодай щось зробити, і до ранку не знали, звідки надійшов дзвінок. Аж коли обдзвонили всіх на лінії, з’ясувалося, що Фраї не відповідають. Правда відкрилася годиною пізніше, коли нашвидку зібрана група озброєних чоловіків вирушила на обійстя Фраїв, що межувало з долиною. Видовище було жахливим, проте воно нікого не здивувало. Так, з’явилися нові протоптані стежки та страхітливі сліди, але будинку більше не було. Його розчавило, наче яєчну шкаралупу, а серед руїн нікого не знайшли — ні живих, ні мертвих. Лише сморід і липкий дьоготь. Родина Елмера Фрая навіки зникла із Данвіча.

VIII

Тим часом за зачиненими дверима заставленої книжковими полицями кімнатчини в Аркгемі тихо розгорталася не така помітна, проте значно містичніша і пронизливіша історія жаху. Дивний рукопис, чи то щоденник Вілбура Уотлі, доставлений до Міскатонікського університету для перекладу, привернув чималу увагу та спричинив неабияке збентеження серед експертів-лінгвістів — як сучасних, так і більш традиційних поглядів; сама абетка, хоча й віддалено нагадувала грубу версію вживаної у Месопотамії арабської мови, не була відома нікому з експертів. Остаточний висновок фахівців проголошував, що текст було написано штучною абеткою, свого роду шифром, проте жоден з відомих методів криптографічного декодування не дав бодай натяку на можливе розшифрування, навіть коли його перевірили через ключі кожної з мов, якою теоретично міг послуговуватися автор. Стародавні книги, конфісковані з помешкання Уотлі, хоч і були неймовірно цікаві, а в низці випадків давали підстави сподіватися на відкриття нових — страхітливих — напрямів досліджень серед філософів та науковців, ніяк не допомогли розслідуванню самої справи. Одна із цих книг, важенний том із залізною застібкою, була написана ще одною невідомою абеткою — цього разу суттєво іншою, що була ближче до санскриту, ніж до будь-чого іншого. Старий фоліант нарешті передали у цілковите користування доктора Ермітеджа, почасти через його винятковий інтерес до справи Уотлі, а ще завдяки його глибоким лінгвістичним знанням і вправності у тлумаченні містичних формул античності та Середньовіччя.

Ермітедж здогадувався, що ця абетка, можливо, потаємно вживалася якимись забороненими культами, які відлічують свою історію ще із сивої давнини та які могли успадкувати чимало чаклунських формул і традицій від ворожбитів сарацинського світу. Проте він не вважав це питання суттєвим, оскільки немає жодної потреби дізнаватися походження символів, якщо, як він підозрював, їх використовували як шифр для сучасної мови. Вчений сподівався на те, що, з огляду на величезний обсяг тексту, письменник навряд чи вдавався б до якоїсь мови, окрім рідної, за винятком хіба певних формул та заклинань. Тож він із якоюсь незбагненною наполегливістю взявся розшифровувати цей рукопис, продовжуючи притримуватися версії, що основна його частина написана англійською.

З численних невдач своїх колег доктор Ермітедж знав, що ця загадка справді дуже складна і що не варто навіть починати розглядати жодне просте рішення. Всю другу половину серпня він вивчав книжки, що містили величезну кількість матеріалів з криптографії, перевернувши догори дриґом свою бібліотеку, просиджуючи ніч за ніччю серед таїн Поліграфії Трітемія, De Furtivis Literarum Notis Джамбатісти Порти, Traité des Chiffres Де Віженера, Cryptomenysis Patefacta Фальконера, датованих вісімнадцятим сторіччям трактатів Дейвіса та Тікнесі, а також знайомлячись з творами таких сучасних авторитетів як Блер, фон Мартен, і Клюбер з його Kryptographik[217]. Він чергував вивчення книжок із періодичними спробами розгадати таємницю рукопису і невдовзі пересвідчився, що перед ним одна з найскладніших і найгеніальніших криптограм, в якій окремі ряди відповідних літер упорядковуються за принципом таблиці множення, а сам текст будується за допомогою ключових слів, відомих лише