Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Тут він затнувся, і його знову почала тіпати пропасниця того страху, що погнав його додому. Пані Корі, так і не спромігшись витягти з нього ще якусь інформацію, заходилася обдзвонювати сусідів, таким чином розпочавши увертюру паніки, що передувала подальшим жахіттям. Коли вона зателефонувала Саллі Сойєр, домоврядниці Сета Бішопа, який мешкав найближче до Уотлі, знову настала її черга слухати замість розповідати, бо малий Саллі, Чонсі, якому не спалося, піднявся того ранку на пагорб біля садиби Уотлі і, тільки кинувши оком на їхні землі та пасовисько, де на ніч припинали корів пана Бішопа, одразу втік, охоплений жахом.

— Так, пані Корі, — залунав із слухавки тремкий голос Саллі, — Чонсі хіба тільки-во прибіг, на’ть говорити не може, так перепудився! Каже, будинок старого Уотлі чисто знесло, повсюди так дошки лежат, гі динаміта була всередині; лишень підлога внизу ціла, айбо вся в якімсь шмірі, смердить, каже, страшно, і скрапує на зимлю через діри, де то дошки повиривало. І ше їкісь сліди страшні по садови — круглі, всі, а такі здорові, же більші за добре барило, і всюди купа тотої слизоти, же в зірванім будинку. Чонсі каже, в’ни до пасовиска ведут, а на самім пасовиську такий пас трави примнятий, гі там стодолу волочили, і по всій тій дорозі кам’яні стіни повалені.

— А ше він каже, пані Корі, шо був думав припильнувати за Сетовими корівками, хоть одно перепудився; аж вони там на горішній паші аж біля Диявольского Танцьовища, страшно й повісти. Половина собі по просту щезла, а з половини повисисали чисто всю кров, і такі само рани, як то були на худобі Уотлі, як у Лавінії вродився той малий чорний виблядок. Вже-с казали, шо вмер — і тут маєш, хоть я си не думаю, аби малий підійшов близько до того дому Відуна Уотлі! Чонсі добре і не розгледів, куда тото та протоптана дорога веде, тілько каже, шо десь в бік Лощовини, там в керунку села.

— Я вам так скажу, пані Корі, щось там є, щось таке не те, і то всьо через того чорнюка Вілбура Уотлі, і він си такого кінця заробив, бо то всьо з него зачалося. Він і сам був не конче людина, я то завсіди всим казала, а ше-м си так мислю, жи Старий Уотлі в тотім знесенім домі ростив шось таке, шо було людиною ше меньше, як його малий. Тут довкруж Данвіча также завсіди було багато невідомого — а їднак живого — і все те нелюдське, і все те на шкоду людям.

— А зимля вчера знову говорила, а над ранок Чонсі чув дрімлюг, які у тій Лощовині Х’лодної Води так надривалиси, жи він не міг спати. А тоги й’му здалося, що він чує якій єнчі, тихші звуки від того моєтку Відуна Уотлі — ніби який тріск чи хрускіт дерева, ніби десь далеко трощили яку коробку чи велику діжу. Так то биз їдно, то биз єнче він до самого ранечку ни спав, а як лен зазоріло, то він побіг до Уотлі, никнути шо там. І він такой доста увидів, я вам кажу, пані Корі! І ніц у тім доброго, і ліпше би всім чоловікам зібратися і хоть шось робити. Я знаю, там шось страшне, я на’ть чую, шо от уже мій час близко, хоть коли то буде — оден Бог відає.

— А ваш Лютер часом не запримітив, куди тоті сліди провадили? Нє? Но, пані Корі, як вони йдуть до Лощовини цим боком і до вашого дому не сягають, то я так рахую, шо воно до самої Лощовини і пішло. Так і було. Завше казала, шо та Лощовина Х’лодного Струмка — то є недобре і нездорове місце. Дрімлюги і світлячки там не ведуть себе як божі сотворіння, а ше кажуть, шо там мож’ почути всякі дивні штуки, всяке шубання чи шепіт у повітрі, якшо стати в правильнім місці, помежи обвалом і Барлогом.

До полудня вже зо три чверті всіх чоловіків та юнаків Данвіча вирушили дорогами і лугами поміж свіжим руйновищем будинку Уотлі та Долиною Холодного Джерела, нажахано розглядаючи широко розкидані велетенські сліди, понівечену худобу Бішопа, дивні, просяклі гидотним запахом руїни ферми та понищену й прим’яту рослинність на полях та узбіччях. Хоч би що там вирвалося на світ божий — воно вочевидь посунуло у ту велику зловісну долину, бо всі дерева на схилах були погнуті й потрощені, а крізь густі чіпкі чагарі був протоптаний широченний прохід. Виглядало на те, ніби підхоплений лавиною дім промчав крізь хащі униз майже прямовисним схилом. Знизу не долинало ні звуку, лише віддалений, ледь чутний відгомін; не дивно, що всі чоловіки як один воліли зостатися нагорі, сперечаючись, замість спуститися вниз і зіткнутися з незнаним циклопічним жахом у самому його лігві. Трійко собак, яких пошукова група захопила із собою, спершу люто гавкали, але біля самої долини затихли і стали сумирні як телята. Хтось зателефонував до відділу новин Ейлзбері Транскрипт, але вже звиклий до неймовірних історій з Данвіча редактор усього лише згадав про це у гумористичній колонці, цей допис незабаром продублювали в Ассошіейтед Прес[216].

Того вечора всі розійшлися по своїх домівках, забарикадувавши кожну хатину і халупу так надійно, наскільки це було можливо. Чи варто й казати, що жодна худобина не зосталася на відкритій паші. Близько другої ночі домоврядницю Елмера Фрая, який мешкав на східному схилі Долини Холодного Джерела, розбудив страхітливий сморід та знавісніле валування псів, і всі згодом зійшлися на думці, що десь знадвору чувся якийсь чи то плюскіт, чи то клекотання. Пані Фрай запропонувала обдзвонити сусідів, та й сам Елмер уже збирався було погодитись, коли це їхні роздумування урвав тріскіт дощок. Очевидно, звук долинав від стодоли, і майже одразу за ним страхітливо заревла і затупотіла худоба. Собаки заскавчали і припали до ніг заціпенілої від жаху родини. Фрай за звичкою засвітив лампу, хоч і розумів, що смертельно небезпечно виходити на темне подвір’я. Діти та жінки скімлили — незбагненний вроджений інстинкт самозбереження погамував їхні крики, давши усвідомлення, що їхнє життя залежить від мовчанки. Нарешті ревіння худоби стишилося до жалісливого мукання, а натомість почувся гучний ляскіт, тріск і гуркіт. Фраї, що, попритулявшись одне до одного, сиділи у вітальні, не наважувалися ворухнутись, навіть коли останні відлуння цих звуків згасли ген унизу Долини Холодного Джерела. Тоді, дослухаючись до жахливих стогонів, що долинали зі стайні, та демонічних криків запізнілих дрімлюг у долині Селіна Фрай подріботіла до телефону і рознесла околицею новини про другу фазу жахіть.

Наступного дня всю околицю охопила паніка; перелякані, мовчазні гурти людей скупчилися біля місця, де знову з’явилося страхітливе щось. Дві величезні смуги нищення протяглися від долини до ферми Фрая, на латках голої землі виднілися страхітливого розміру сліди, а одна стіна стодоли геть завалилася. Що ж до худоби, то лише чверть стада вдалося знайти і розпізнати. Деякі корови були буквально розірвані на шматки, та навіть і вцілілих довелося пристрелити. Ерл Сойєр запропонував звернутися