Читати книгу - "Мальва Ланда"

— А то по-якому? — здивувався Помідор.

— Іврит, — пояснив Бумблякевич.

Друге, що ошелешило подорожніх, це особа, яка сиділа на діжці, склавши ноги по-турецькому, і задумливо співала. Перед діжкою красувалася збита нашвидкуруч ятка з горою строкатого мотлоху. Коли вони наблизилися, то збагнули, що ця геть заросла проява в дивацькій хламиді зовсім не жінка, а чоловік. Ба ще й із довгими пейсами, вусами і ріденькою борідкою.

— Ой! — скрикнув радісно чоловік і заторохтів чистою українською мовою, ледь-ледь гаркавлячи: — Нарешті! Ну, заходьте, заходьте, вибирайте, що вам до смаку. Тут усе таньо[111] продається. Погляньте, які пишні соболині хутра! А ось коралі! Я бачу з вами пані! Може, вас цікавлять індійські шовки? Для вас я маю чудові перські хустини!

— Гей, зупиніться! — урвав його Бумблякевич. — Ми не збираємося нічого купувати. Зрештою, у нас і грошей катма.

— Е-е, та це не біда! Я дам у борг. Ось сюди я записую всіх покупців — бачите? — він здмухнув пилюку з товстого зошита. — Не соромтеся, вибирайте. Гроші віддасте при нагоді.

— Ми шукаємо дороги назад, — сказав Бумблякевич.

— Дороги назад? Хіба лише божевільний шукає нині дороги назад. Так ви ніколи нічого не знайдете. Потрібно шукати дорогу вперед. І ви бачите перед собою того, хто її не знайшов і врешті заспокоївся. Світ слід сприймати таким, яким він є, а не таким, яким ми його прагнемо. Я заспокоївся і пристосувався до умов. Я став органічним доповненням навколишнього середовища. Та повернемося до вашої дороги назад. Що ви мали на увазі?

— Те, що всі ми у свій час, потрапивши на сміттярку, заблукали, а зараз шукаємо виходу із цього лябіринту.

— А чи не будете такі ласкаві пояснити, хто ж то такий отой Соломон Ціттербаккен і чим він прославився, що його ім'ям названо цілу вулицю? — спитав Цитрон.

— Соломон Ціттербаккен? — перепитав чоловік із таким здивуванням, наче йшлося щонайменше про Шолома-Алейхема або Мартіна Бубера. — Ви не знаєте, хто такий Соломон Ціттербаккен? Автор безсмертної книги «Іссахар»? Тоді що ви знаєте?

— Ну-ну, і хто ж такий цей Соломон Ціттербаккен? — не відступав Цитрон.

І, обвівши прибульців співчутливим поглядом, чоловік прорік тихо і з повагою:

— Соломон Ціттербаккен — це я.

Як можна було б на ці слова відреагувати? Тільки скинути капелюхи, шапки, кашкети й шоломи. Але голови наших героїв не заквітчували навіть лаврові віночки. А проте виявилося, що одна людина таки впізнала Соломона. То був дідусь, який спочатку сидів зовсім тихо і, здавалося, куняв, але раптом заворушився і, примружившись, запитав:

— А чи не той це Соломон, що торгував колись пивом у славному місті Станіславові на Софіївці? Чи не той це Соломон, що примовляв «Вам подадуть»?

Соломон ураз зірвався з діжки й, підскочивши до візочка, став придивлятися до дідуся. А за хвилю дикий вереск радощів пролунав сміттяркою й сколихнув стіни лябіринту, наче мури Єрихону: «Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон! Дзюньо! Соломон!».

Дідуньо вихопився з візочка й почали вони обніматися та цілуватися, а всі присутні від зворушення мало що сльози не ковтали. Принаймні пані Ганця вийняла хустинку і голосно висякалася.

— Це Соломон! — тішився Дзюньо. — Мій кумпель[112]. Не раз мені пиво задурно наливав. А це ось пан Бумблякевич, пан Помідор і моя Ганця. І, звичайно ж, легендарний Цитриновий Вбивця, або скорочено Цитрон.

— Невже! — сплеснув у долоні Соломон. — Цитриновий Вбивця! Людина, за якою полювали всі кавказці міста Львова, бо через нього цитрини гнили тоннами! Шкода, що я вас не зустрів на піку вашої слави. Мали би-сьмо люксусовий ґешефт.

— Цікаво, який?

— Ми би змусили кавказців заплатити нам добрі гроші за те, щоб ви ся перекваліфікували з Цитринового на Вбивцю Трускавкового в сезон трускавок. Тоді нам би вже заплатили закарпатці, аби ви ся перекваліфікували на Вбивцю Родзинкового. Тут би вже кинулися узбеки платити. І такво за порядком брали би-сьмо відкупне то в тих, то в тамтих і жили би як цезарі.

Цитрон замислився.

— А я ж думав, що ти до Ізраїлю подався, — сказав Дзюньо.

— Так воно й було. Подався я на землю обітовану, але потім так затужив, так затужив, що повернувся назад. Думав, влаштуюся десь торгувати газованою водою і заживу, як сир у маслі. Як у старі добрі часи. Аж тут, виявляється, ніхто вже газ-булькою з сиропом не торгує. І взагалі безробіття. І завіяло мене на сміттярку шукати щастя та й отак і заблукав. Але щастя таки знайшов.

— А то ж яке? — здивувався Дзюньо.

— Щастя осяяння! Це коли спадає на тебе проміння істини і пронизує наскрізь. Коли сходить на тебе благодать Божа і відкриваються брами світу. Ніколи нічого не писавши, крім рахунків у своїх гросбухах, я раптом засів за писання книги «Іссахар».

— Це про пустелю Сахару? — спитав Помідор.

— Ні. Книга «Іссахар» про наш світ, про те, що нас чекає. День у день в світі відбуваються події, які неможливо витлумачити відомим ходом речей. На мить оформившись у слова, вони згодом забуваються, і та ж таємниця, котра оживила сказане, повертає його в безвість, перетворюючи загадку в забуття. Така уже доля цих речей, які приречені забутися, оскільки ми не можемо їх пояснити. У книзі цій є все, що тільки вас зацікавить. Вона відповість на всі запитання.

— Властиво, то ви самі на них відповідаєте, так? — спитав Цитрон.

— Боронь Боже! Я нічого не знаю. Бо хто я? Жалюгідний бездрик. Я тільки Рука, Яка Пише. Я інструмент. І не більше.

— А чи є у вашій книзі вказано шлях до Моря Борщів? — устряв Бумблякевич.

— У моїй книзі є все. А чого нема в «Іссахарі», того нема на цілому світі.

Соломон пірнув у халабуду, що правила йому за склад товарів, і виніс товсту канцелярську книгу, на обкладинці якої красувалося мабуть таємниче слово «Іссахар», виписане каліграфічним івритом. Він поклав книгу на ятку і розгорнув її. Компанія підступила ближче і шість пар очей, у яких горіли цікавість і подив, прикипіли до книги. Соломон гортав сторінку за сторінкою, всуціль помережані дивним алфавітом, водив по них пальцем і гортав далі.

— І все це ти сам написав, Соломоне? — прошепотів Дзюньо.

— Авжеж, моя рука писала. Геть усе до останньої цяточки.

— Ну, і де тут про Море Борщів? — нетерпеливився Бумблякевич.

— Море Борщів! О-о, Море Борщів! — зітхав Соломон і гортав далі.