Читати книгу - "Мальва Ланда"

— Але я чув, що тих, хто відважувався на любощі із русалкою, чекала прикра несподіванка: русалка могла затягнути в сміття і там залоскотати на смерть.

— Е-е, то ви чули таке про русалок, які живуть у смітті, — заперечив чоловічок. — Вони й справді надто прикрі. А от річкові — зовсім інші, вони ніжні і віддані.

— Ну, гаразд, — сказав Цитрон. — Нам пора.

І вони вже намірилися рушати, коли чоловічок сполохано заметушився:

— А куди, куди ви йдете?

— Йдемо кудись… щоб вибратися з лябіринту, — відказав Цитрон.

— Ну, то… ну, то візьміть мене зі собою! Разом нам буде веселіше. Я знаю багато цікавих історій, а Офелія вміє співати. Заспівай, Офеліє!

— Ще чого! — відказала та. — Я співаю лише під настрій.

— Диви, яка гонорова! — похитав головою Цитрон. — Ну, та рушаймо. Нас чекає ще далека дорога.

І повела їх дорога далі й далі поміж гір сміття, в суцільну безвість.

— То ви кажете, вас довела дружина до того, що мусили-сьте тікати з хати, — промовив Цитрон до чоловічка. — Але ж ви кинули, певно, не тільки хату, а й роботу?

— Авжеж. Я мав добру роботу — працював хірургом. Я різав, краяв, розтинав, поров, потрошив, мотлошив, вивертав животи як рукавички, а потім стібок за стібком зашивав не згірше якої швачки…

— О-о, ви для мене чимось близькі. Спочатку я теж мав намір свої жертви різати, але ножем я володію не так справно, як би цього хотілося. До того ж згадав собі, що вже світ має Джека Патрача, то на дідька їм ще й партача. Кожен має робити свою справу фахово, нє?

— Так є. Ніхто ще не жалівся, що я свою роботу спартачив. Якось я розтяв одній бабері животиська та такого великого, що мав, може, зо двадцять кіля високоякісного тлущу. Коли вона стояла, той животисько звисав їй мало не до колін, так що чоловік не годен був добратися туди, де йому кортіло. Коли вона лягала навзнак, то живіт розтікався і опадав по обидва боки двома лантухами. Але вона до мене прийшла не з цею проблемою, а з тим, що у неї кишку защемило. Ну, я розтяти розтяв, кишки їй вправив, а зішити докупи не годен. Що зішию — воно й розійдеться, тлущ тягне донизу. І що було робити? Я взяв, чик-чирик і витяв бабі п'ятнадцять кіля тлущу. Повну мидницю з горою. Баба очуняла — а живота нема. Вона не пізнала свого тіла!

— О-о, то ви неабиякий мастак, — похитав головою Цитрон. — І що ви потім з тим тлущем зробили?

— Вона, чуєте, не пізнала свого тіла. Казала: то не моє тіло! То не я! Де я? Вона вдягає майтки, а вони з неї спадають. І вона мусить іти додому без майток! Через ціле місто! Вітер їй під спідницею гуляє, казна-що витворяє, за тото скубоче, баба хлопа хоче! А з тлущем… з тлущем ми теж вирішили питання. У мене була одна худюща пацієнтка, ну, така, як штахета. Руки тонюські, ноги такі, що, здається, ось-ось підломляться, дупця як кулачок, біда чорна. Ну, я їй той тлущ і пересадив. Усі п'ятнадцять кіля. Всюди рівномірно. Так що в неї і дупця відразу спухла, і ляжки такі з'явилися, що хлопи озиралися. Вона мені потім зо два місяці віддячувала, а далі набридло. Бо такво лежиш на ній, а в голові одне крутиться — що лежиш ти мовби не на одній бабі, а відразу на двох. А це відволікає. Білий колір тлущу стояв мені весь час у голові.

— Білий з рожевими прожилками?

— Точніше — жовтаво-білий. В пальцях його важко втримати, вислизає, наче медуза.

Вони пройшли повз високе узгір'я і опинилися на початку довгої, затіненої горами вулички, тут панувала прохолода, йти було значно легше.

— Чи ти сидів коли-небудь у в'язниці? — спитав Цитрон у Бумблякевича.

— Ні, ніколи. А чого ти питаєш?

— Бо мені знову снилася в'язниця, хоч і сидів я там недовго. За дурницю. За крадіжку гаманця. І було нас у камері, кількоро. Один чолов'яга, як виявилося, був професором. Зґвалтував свою ученицю. І от той професор все любив зазирнути до кібля[110], чи як ми жартували «до пуляреса», щоб перевірити, чи вже там повно, чи ще ні. Одного разу я спитав його — що він там визирає у тому кіблі, від якого усі відвертають носи? А він лише буркнув «мерде».

— Може, вам почулося? — встряв чоловічок. — Може, то він сказав «смердить»? До речі, мене звати Помідор.

— Вам неймовірно пофортунило, — відказав Цитрон. — Але вернімося до того «мерде». Я пам'ятаю як зараз. То було саме те слово — «мерде»! Чи не знаєш, Бумблику, що воно може означати?

— Знаю. «Мерде» по-іспанському і «мерд» по-французькому означає не що інше, як «гівно».

— Ти в цьому переконаний?

— Абсолютно.

— Ти мені мов гору з плечей звалив. Скільки то вже літ проминуло, а я все думаю і думаю, що ж воно таке! Гадав уже, що то він мені яке віще слово сказав. Або гасло! Після звільнення з тюрми, я навіть якийсь час кинув душити. Усе тільки думав та й думав. Аж то бач — гівно!

У ту ж таки хвилю він раптово скрикнув і заборсався у міцних арканах дротяного удава, що витворився з телефонних дротів і кабелів. Цитрон намагався шарпатися, навіть перекусити сплетіння різнобарвних дротів, але що різкіші він робив рухи, то все міцнішими ставали обійми удава.

— Стій, зупинись, — закричав йому Бумблякевич. — Перестань сіпатися.

— Ану, набік! — зблиснув дідусь очима мисливця і став цілитися зі своєї рушниці.

— Ані руш! — гаркнув до нього Бумблякевич. — Всім негайно завмерти. Я знаю, що робити. — І голосно проказав: — Останні вісті.

Удав завмер і насторожився.

— Збройні сили Гренландії захопили північну частину Канади й Аляску.

Удав обм'як.

— Тюлені й моржі приєдналися до ескімосів і разом з ними готуються до штурму Оттави.

Удав став розплітатися й опадати.

— Про свою підтримку оголосили білі ведмеді й олені. Квебек уже заявив, що зберігатиме нейтралітет.

Цитрон з огидою скинув із себе сувої дротів і кинувся обнімати свого збавителя:

— Бумблику! Брате мій! Як це тобі вдалося?

— Просто я знав, як себе з ними поводити. Єдиний вихід — читати абсурдні новини.

— Тепер я перед тобою в неоплатному боргу. Якщо тобі треба буде когось задушити — я до твоїх послуг.

2

Із вулички у лябіринті до їхніх вух долинула тужлива пісня незрозумілою мовою. Віяло від неї Сходом, і