Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вони вислизнули з тіней, рухаючись безшумно й швидко, як хижаки. Максим відчував, як адреналін заливає вени, загострюючи кожен рух. Ніж у його руці став продовженням волі — холодний, гострий, готовий. Герман був поруч, його постать злилась із темрявою, очі горіли холодною рішучістю.

Максим підкрався до першого бійця Янтаря — високого, широкоплечого, що саме нахилився до рації. Одним ривком він схопив його ззаду, рука затиснула рот, заглушивши здивований хрип. Ніж увійшов під ребра — різко, глибоко, без вагань. Кров гарячим потоком хлюпнула на руку, але Максим не здригнувся. У цьому світі милосердя давно згоріло в попелі. Тіло обм’якло, і він опустив його на підлогу, не давши впасти з шумом.

Герман діяв одночасно. Його ціль — другий боєць, що стояв спиною, оглядаючи уламки. Один стрибок — і Герман збив його з ніг, коліно притисло горло, ніж полоснув по шиї. Кров бризнула на бетон, але звук заглушив слабкий скрегіт металу об метал. Третій ворог обернувся, його автомат здійнявся, але Аліна виринула з тіні, як привид. Її ніж увійшов у бік, провернувся — короткий здушений зойк, і все стихло.

Три тіла лежали в пилу, бурштинові бронежилети потемніли від крові. Бій тривав секунди — жорстокий, мовчазний, як сама Пустка. Максим видихнув, його рука стиснула ніж міцніше, відчуваючи липке тепло на шкірі.

— Швидко вийшло, — пробурмотів Герман, оглядаючи станцію. Його голос був спокійним, але в очах горіла тінь старої злості. — Але не стоїмо. Попереду завал, треба на поверхню.

Максим кивнув, його погляд ковзнув по Кірі. Вона стояла поруч, її рука лежала на пістолеті, очі блищали — не страхом, а повагою до того, що щойно сталося. Арсен і Діма прикривали тил, їхні обличчя були напруженими, але без осуду. Усі знали: це не вибір, а необхідність.

— Рухаємось, — кинув Максим, його голос прорізав тишу. Вони залишили тіла там, де впали — обшукувати не було часу. Загін швидко попрямував до сходів, що вели вгору. Адреналін гудів у жилах, змішуючись із хвилюванням від бою, але Максим тримав себе в руках. Попереду чекав Бориспіль, Янтар, і кожна хвилина наближала їх до мети.

Вони вибрались на поверхню. Холодний вітер ударив у обличчя, колихаючи сухе листя й піднімаючи пил із розбитого асфальту. Під ногами хрустіли уламки скла й сміття — відлуння старого світу, що давно згас. Удалині височів міст — масивний, порослий іржею, що гойдався над темною смугою річки. Пейзаж був моторошним, але знайомим — Пустка не прощала слабкості.

Герман і Аліна йшли попереду, їхні погляди шукали загрозу в кожній тіні. Арсен — кремезний, із грубими рисами — прикривав тил, його автомат був напоготіві, вуха ловили кожен звук. Діма тримався ближче до середини, його руки стискали ліхтар і ніж, очі блищали тривогою, але він не відставав. Кіра йшла поруч із Максимом, її кроки були впевненими.

— Тримаймо стрій, — тихо сказав Герман, його голос був низьким, але чітким. — Янтар може бути ближче, ніж ми думаємо.

Максим кивнув, його очі оббігли горизонт. Вітер завивав, несучи запах гнилі й металу. Напруга не спадала — бій у метро був лише початком, і кожен із них відчував, що Пустка готує щось більше. Вони просувались до мосту, повільно, але невпинно, знаючи, що зупинка означає смерть.

Міст височів перед ними — іржавий скелет, що гойдався над темною смугою річки. Максим зупинився біля перил, холодний метал обпік долоні. Він глянув униз: вода текла повільно, віддзеркалюючи сіре небо, а на одному березі громадились руїни — зруйновані будівлі, порослі чагарником. На іншому — занедбані, але цілі споруди, мов німі вартові Пустки. Кожен крок наближав їх до Борисполя, до Янтаря, і Максим відчував, як пульс прискорюється. Це був їхній шанс — або їхній кінець.

Герман зупинився поруч, його погляд пробіг по відкритій смузі мосту.

— Тут ми як на долоні, — сказав він тихо, його голос був напруженим. — Один хибний рух, і нас помітять.

Максим кивнув, його очі ковзнули до Кіри. Вона стояла поруч, її волосся гойдалось на вітру. Її присутність гріла його, як слабке полум’я в холоді Пустки. Він знав: без неї він би давно зламався.

— Це єдиний шлях, — відповів він, обернувшись до загону. — Рухаємось швидко й тихо. Жодного шуму.

Команда кивнула — Арсен стиснув автомат, Діма сховав ліхтар, Аліна перевірила ніж на поясі. Вони почали підніматись на міст, ступаючи обережно, щоб метал не загудів під ногами. Кожен крок віддавався слабкою луною, і Максим відчував, як напруга стискає груди. Він тримав Кіру в кутку ока, перевіряючи Германа й інших — усі були на межі, але зосереджені.

На середині мосту він глянув униз — річка текла байдуже, але його увагу прикував рух удалині. Тіні ворухнулись на іншому березі — загін, озброєний, у бурштинових бронежилетах. Янтар. Вони йшли в їхній бік, розмірені й пильні.

— Швидко! За укриття! — прошепотів Максим, його голос різонув тишу.

Час сповільнився. Він схопив Кіру за руку, потягнувши її до себе, і їхні погляди зіткнулись — у її очах блиснула тривога, але за нею горіла рішучість. Його серце стукнуло сильніше, але не від страху, а від її близькості.

— Тримайся мене, — шепнув він, притискаючи її до себе.

Вона кивнула, її губи стиснулись у тонку лінію, але очі не відводились. Максим відчув тепло її долоні в своїй і повів її до укриття — старого бетонного блоку, що стирчав посеред мосту, залишок давно зруйнованої будови. Вони притиснулись до холодної поверхні, її плече торкнулось його, і він кинув погляд назад — Герман і Аліна сховались за іржавою балкою, Арсен і Діма присіли за уламками перил.