Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

До Мирона.

Якого я взагалі ніколи не розглядала як чоловіка.

Він же друг Діми!

А тепер я впиваюся поглядом у Шварца, ніби намагаюся в ньому щось розгледіти. Він, об'єктивно, симпатичний. Це можна було сказати й так, адже вони з Дімою схожі. Тільки у Мирона трохи густіші брови, більш квадратне підборіддя. Недбала неголеність, яка йому дуже личить.

І, напевно, Шварц трохи ширший у плечах.

І очі в нього темніші, ближче до чорного.

Він... Гаразд, зараз, розглядаючи чоловіка зблизька, я можу визнати, що він гарний. І не зовсім мудак.

- Очі не зламай, - Мирон, на мій сором, помічає пильну увагу. - Що таке, Тай? Чи подобаюся?

- Дурниці не кажи. Ти останній у списку моїх симпатій.

- То чому розглядаєш? Давай, чесну відповідь.

- Хочу зрозуміти, чому ти раніше не поводився... Так.

Я змахую рукою, намагаюся виправдатися і пояснити, що маю на увазі. Зачіпаю келих, що стоїть на підлокітнику, той зі стуком падає на килим. Не розлітається на уламки, але вино розхлюпується по густому ворсу.

- Вибач, - різко підводжуся, думаючи, чим можна витерти. - Я впевнена, що це відмиється. У мене десь є засіб... Або куплю новий килим. Мені дуже шкода. Я не хотіла.

- Та-я.

Мирон ловить мою долоню, тягне назад на себе. Я, не очікуючи такого, падаю на диван поруч із чоловіком так, що наші стегна тепер стикаються. Ледь не б'ю його по обличчю випадково, змахуючи рукою.

- Заспокойся, - просить, не відпускаючи. - Не страшно. Буде нагадуванням того, як я примудрився збентежити тебе.

- Ти не бентежив, - фиркаю. - Слухай, серйозне запитання.

- Ну.

- У тебе, напевно, велика квартира. Таке его вмістити - треба постаратися.

- Ага. А самооцінка взагалі дряпає стелю. Доводиться стискатися.

Коли Мирон погоджується з моїми підбиваннями - це не так кумедно. Куди цікавіше з ним сперечатися, вправляючись у дотепності. Намагаюся придумати оригінальну відповідь, а після розумію, що чоловік уважно мене розглядає.

Точно так само, як нещодавно я його.

- Що ти так дивишся? - чомусь повторити жарт про "подобаюся" не виходить.

- У тебе туш обсипалася, коли ти терла очі.

Пальцями проводжу по шкірі під очима, сподіваючись, що прибрала все зайве. Кошмар, скільки часу я ходила пандою? Смикнуло ж мене нафарбуватися тушшю ввечері.

З розчаруванням дивлюся на чисту шкіру на пальцях, розуміючи, що не стерла. Видно фарба глибоко в'їлася. Подумую піти у ванну вмитися, але Мирон усе ще стискає моє зап'ястя.

- Мимо, не там.

Шварц несподівано тягне долоню до мого обличчя, проводить подушечкою великого пальця, стираючи розмазану туш. Шкіра в нього груба, але гаряча. Мирон м'яко торкається, виглядає впевнено, ніби нічого дивного робить.

А я... Ось тепер я справді ніяковію.

- Безумовно, - раптом бурмоче незв'язно. - Ісіда найкраща Богиня.

В інший момент я б розсміялася з того, що після кількох келихів Мирон стабільно починає базікати про міфологію. Але зараз у мене всі звуки застрягають у грудях, вириваючись хрипким диханням.

Кров вирує під шкірою, розливається червоними плямами по обличчю. Чи то від збентеження, чи то від вина. Я роблю ставку на перше, але вперто вірю в останнє.

Це...

Безумовно не те, що має відбуватися.

- Тай...

- Що?

- Нічого.

Хитає головою, але замість того, щоб відсторонитися, нахиляється тільки ближче. Чекаю чергового дурного жарту, намагаючись ігнорувати те, як щипає шкіру від чужого дихання. Сама хочу відсунутися, але не встигаю.

Шварц швидший.

Робить ривок, скорочуючи останні сантиметри, і впивається в мої губи поцілунком.