Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

- Ні. Немає бажання зараз із ним розбиратися.

- Можна тоді ще одне останнє-приостаннє запитання? - прошу, включивши жалібний погляд. Мої думки безладно скачуть. Мирон закочує очі, але киває. - Коли Діма зняв для мене квартиру? Або не для мене...

- Для тебе.

- Ти казав, що не питав.

- Дізнався постфактум. Діма зняв уранці того дня, коли ви потрапили в аварію. А потім я виявився виннуватим.

- Винуватим?

- Ну, Діма в досить грубій формі уточнив, чи додумався я до того, що квартира призначалася тобі. Добре, що я тоді перехопив тебе і все зрозумів. Інакше не уявляю, де б ти ночувала.

- У готелі.

Я легковажно відмахуюся, закриваючи ще одну прогалину у всій історії. Отже, Діма справді намагався піти мені назустріч і шукав нове житло.

Невимушена атмосфера розвіюється після дзвінка, складно повернутися до минулих розмов. У повітрі ніби повисає недомовленість, і з кожною секундою тисне все сильніше.

Кидаю погляд на телефон, перевіряючи час. Напевно, час розходитися. Уже північ, на телефоні вискакує нове повідомлення. Пробігаюся по ньому швидкоплинно, а потім завмираю.

- Ой, - прикушую губу, кидаючи погляд на Мирона. - Чорт.

- Що вже сталося?

- Хтось став страшенно старим, - шепочу ніби секрет, а потім усміхаюся. - З днем народження, Мироне! Залишайся таким же приставучим і нахабним завжди.

- Не переживай, мої підколи ніколи не застаріють.

- Насправді, я бажаю тобі найкращого. Щастя, в чому б воно для тебе не полягало. Можу вставити свічку в кекс. Загадаєш бажання. Чи нічого не придумав?

- Та ні, - дивиться прямо мені в очі. - Є в мене одне бажання.

Я терпляче чекаю, коли Мирон озвучить бажане. Навряд чи він просто так про це заговорив. Але замість відповіді чоловік нахиляється до мене ближче, переходить на шепіт:

- Я хочу, - пауза. - Щоб ти хоч раз визнала мою правоту, а не сперечалася з упертості.

- Перепрошую, це бажання недоступне, - хихикаю, штовхаючи чоловіка в плече. - З варіантів є єдиноріг і метелики.

- Як жорстоко. Не можеш зробити мені послаблення у свято?

- У всього в цьому світі є призначення, Мирон Георгійович. Моє - сперечатися, і не давати тобі почуватися найрозумнішим і найдотепнішим. Твоє - діставати мене і вічно ображати.

- Я тебе не ображав.

- Ну, близько того. Твої жарти навряд чи можна було назвати нешкідливими.

- Які уже є.

- Я, так уже бути, витрачу своє бажання на день народження на те, щоб ти змінився.

- І буде той самий вибір. Єдиноріг або метелики.

Я давно перестала рахувати наші перепалки та хто лідирує, але відмовляюся визнавати, що Мирон виривається вперед. Перекручувати мої відповіді - не рахується.

Це безглуздо, але я справді знаходжу тонку свічку в шухляді, встромляю її в кекс. Шварц сам на це погодився, тож нехай тепер не скаржиться. Хапаю напівпорожню пляшку вина і повертаюся до чоловіка.

Потрібно закінчувати. Алкоголь взагалі шкідливий, я не схвалюю такого. Просто сьогодні... Можна, якщо трохи. Усі ми тут дорослі люди, а дехто певний взагалі моторошно старий.

Тридцять два роки - не жарти.

- І що ти загадав? - запитую, спираючись на спинку дивана, коли Мирон задуває свічку. - Відкрити ще тринадцять фірм?

- Не можна ж озвучувати. Я все ще безнадійно очікую, що моє бажання збудеться.

- Сподіваюся, що так і буде. Ти, напевно, не так хотів зустріти свій день народження. Я все одно відчуваю провину, що затягнула тебе до себе. Ти міг десь святкувати...

- Справді, затягнула, - голос Мирона сочиться сарказмом. - Проти волі заманювала до себе. І нагодувати вечерею - це взагалі вгору блюзнірства. А якщо серйозно... Мене все влаштовує. Давно так добре не сидів із кимось.

- Я думала, що з твоїм графіком ти часто десь буваєш.

- Буваю. Але зазвичай мої вихідні досить нудні. Мені вистачає постійних зустрічей з інвесторами та клієнтами, сил на комунікацію з іншими майже не залишається.

- Раніше ви з Дімою часто кудись вибиралися.

- Ах, ця молодість. Ну, наші стосунки давно не такі хороші, як були колись.

- Через те, що у вас не вийшов спільний проєкт?

- Не тільки.

Я давно помітила, що дружба Мирона і Діми дала тріщину. Але чоловік відмахувався, як зазвичай, а я не лізла надміру. У мене було чергове відрядження в лікарню, з ризиком передчасних пологів. Пріоритети трохи змістилися.

Пересмикую плечима, коли думаю про чоловіка і його безглузді претензії. Якби Руслан потребував мене, то я б уже знала. Як у день, коли в сина почав різатися перший зубок - мені зателефонували тієї ж секунди.

А де тоді був Нємцов? За сотні кілометрів, знову на своєму заводі. Ще й половину нашої розмови намагався ревнувати мене до Мирона, який тоді допоміг.