Читати книгу - "Проклята наречена і таємниці Пагорбів, Олена Гриб"

– Думаєш, час перепочити? – поцікавився, всім своїм виглядом показуючи, що готовий крокувати хоч до самого кордону. – Гаразд.

– Пригнися!

– Що?

– Сядь, не стирчи там!

Джі Лін підійшов ближче і побачив: злилася Лисиця не на нього – винятково на випадок, що підвів цю стежку до тієї частини фортеці, яка збереглася найкраще, а тому активно використовувалася.

– Буде важко обійти це все непомітно і потрапити на нормальну дорогу до наших шесс, – озвучила спільну думку Меліса. – Потрібен інший план. Є ідеї, князю?

– «Нормальна дорога» – це де?

– Підозрюю, десь там, навпроти нас, за перевалом. – Вона хитнула головою в невизначеному напрямку. – Ми витратили на шлях сюди значно більше часу, ніж обіцяв Ані Естол. Ренс і та дівчинка можуть з’явитися будь-якої миті.

– Шесс ближчі до лінг чи до людей?

Лисиця здивовано звела брови до перенісся:

– До людей, звісно. До звичайних людей, бо, якщо ти не знаєш, ми всі люди – і лінг, і шесс, і північні айни, і підземні зуки, і…

– Тоді не з’являться, – перебив Джі Лін. – Гарантую, час у нас є. Твій Ані Естол нічого не писав про таємні ходи?

– Гадки не маю. Після болотяних змієдів читати його опус перехотілося. І… Я наче щось чую… А ти, князю?

«Тільки серце, що стукає у вухах», – Джі Лін озирнувся, але нічого підозрілого в доступному для огляду просторі не відбувалося.

Напевно, здалося…

З якого дива комусь прогулюватися цією частиною гряди?

Фортеця ховалася між гірськими хребтами і колись мала контролювати єдину дорогу до кордону із землями народу лінг. Її будували на випадок, якщо Валесія виявиться міцним горішком і закріпитись у Пагорбах із першого разу не вдасться, але війська короля, очолювані князем Ла То Рі, відкинули лінг набагато далі, ніж ті враховували у своїх найпесимістичніших розрахунках.

Дорога втратила стратегічне значення, потім лінг взагалі пішли з прикордоння. Місцевими шляхами користувалися хіба що шесс, проте настання цивілізації значно вплинуло на громади чаклунів. Шесс розчинилися серед інших народів, і гори спорожніли остаточно.

Час, стихії та мисливці за старовиною погано позначилися на фортеці. Її північна частина перетворилася на руїни, колись нездоланні стіни заросли жорсткою жовтуватою травою, гармати давно переплавили на потреби жителів Пригір’я, неприступні ворота стали жалюгідним видовищем. Але південна частина збереглася більш-менш непогано. Чи бараки відбудували заново? Джі Лін не міг визначити це точно.

У довгому приземкуватому будинку, покритому битою черепицею, перебували люди. Скільки їх – не ясно. Четверо сиділи біля вузьких вікон, а заглянути всередину споруди було неможливо.

Щодо охорони все здавалося перспективнішим. Вартовий стояв біля отвору у фортечній стіні, що служив входом на територію комплексу. Другий походжав стіною і, незважаючи на абсолютно безлюдний пейзаж, напружено роздивлявся навколо. Двоє ледарювали біля барака, всередині виднілися щонайменше троє.

– Ненавиджу відкриту місцевість, – прошепотіла Лисиця, стежачи за пересуванням охорони. – І незнайомі нетрі. Як тут маневрувати? Якщо не скеля, то ущелина, і навряд чи вдасться вгадати, що чекає за першим-ліпшим кущем. Ренс казав, тут залишилося десять бандитів із зброєю? Семеро є… І один начебто з того боку. Чи патрулює дорогу?

– Там двоє. – Джі Лін примружився, придивляючись. – А якщо шесс округлив їхнє число?

– Сумніваюся. Менше – не більше… Шкода, що ми не маємо зброї. Той, кого ми не бачимо, може стати серйозною проблемою.

«Всі інші – не проблема?» – збирався сказати Джі Лін, але неподалік пролунав звук, схожий на клацання затвора.

 – Ну ось, я все-таки щось чула, – пробурмотіла Лисиця, не поспішаючи обертатися.

«Ну ось, вона щось чула», – приречено повторив князь.

На жаль, це цінне спостереження не мало практичного значення.

– Гей, мала, я тебе попереджав, – пробасив неприємний голос з-за чагарника. – А в тебе дурість, бач, не вивітрилась. Чого знов приперлася? Тебе ж кожен десь тихо приріже, у всіх у печінках сидиш. І що за субчик? Знову нелегал? Таж шеф ясно сказав: до кордону більше ніяк, тут справи робляться, а на твою добродійність усім начхати. Йди геть, поки ціла! І глянь-но сюди, із задом твоїм гуторити не буду!

Гілки затріщали під вагою масивної туші, що ломилася крізь кущі. Джі Лін повільно повернув голову і краєм ока зауважив, що Лисиця не поспішає виконувати наказ. Вона підібралася, стиснула кулаки…

– А ти погарнішала, мала. М’ясце наросло, хе? Тепер шефу є за що потри…

Невеликий камінь тюкнув невідомого в лоб. Нападник здивовано відкрив рота, похитнувся на кривих ногах і важко впав на спину. Рушниця випала з його товстих пальців зі збитими кісточками і відлетіла на крок.

– А, кажуть, дротики – безглузда гра, – пробурмотіла Меліса. – Тримай його, він зараз очуняє і почне кричати. – Вона швидким кроком підійшла до незнайомця і витягла з його штанів його ж ремінь, передала князю. – Затягуй туго, цей тип як бугай. А ти, – адресувалося брудному кудлатому мужику, що дико крутив очима і безуспішно намагався щось запитати, – не наривайся.