Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

тебе, щоб розділити тих, кого з’єднав бог, і забрати в мене мого найдорожчого... мого чоловіка? Невже ти думаєш, що могла б кохати його так, як я? Його кохання для мене все. Ти знала це, тому й хотіла відняти його в мене. Посоромся, Ребеко. Ти недобра, розпусна жінка! Облудна приятелька і облудна дружина!

- Еміліє, бог мені свідок, що я нічим не завинила перед своїм чоловіком,- сказала Ребека, відвертаючись від неї.

- А переді мною теж не завинила, Ребеко? Тобі не пощастило забрати його в мене, але ти пробувала. Спитай своє серце, правда це чи ні!

«Отже, вона нічого не знає»,- подумала Ребека.

- Він повернувся до мене, я знала, що так буде. Знала, що ніяка фальш, ніякі лестощі не відірвуть його від мене надовго! Я знала, що він прийде. Я так молилася, щоб він повернувся!

Бідолашна сказала ці слова так палко й промовисто, що Ребека не спромоглась нічого відповісти,- такого тону вона ще ніколи не чула від неї.

- Що я тобі зробила,- повела далі Емілія, вже трохи жалісливіше,- що ти хотіла відібрати його в мене? Він був мій усього шість тижнів. Ти могла б не завдавати мені таких прикрощів, Ребеко. А ти в перші ж дні після нашого шлюбу прийшла і все зіпсувала. Тепер Джордж поїхав, і ти поквапилася глянути, яка я нещасна. Ти стільки мучила мене останніми тижнями, що сьогодні могла б уже пожаліти.

- Я… я ніколи не приходила сюди,- перебила її Ребека, несамохіть визнавши сумну правду.

- Авжеж, не приходила. Ти його виманювала звідси. Може, ти й тепер прийшла забрати його в мене? - вела далі Емілія, наче непритомна.- Він тут був, але вже пішов. Ось на цій канапі він сидів. Не доторкайся до неї. Ми там розмовляли. Я сиділа в нього на колінах і обіймала його, і ми молилися разом. Так, він був тут, а вони прийшли й забрали його від мене, але він обіцяв, що повернеться.

- Неодмінно повернеться, люба,- сказала Ребека, мимоволі зворушена її словами.

- Бачиш, це його шарф. Правда, гарного кольору? - Емілія взялася за торочки, піднесла їх до уст і поцілувала. Ще вранці вона перев’язала тим шарфом свій стан. Здавалося, вона забула про гнів, про ревнощі, навіть про те, що поряд стоїть її суперниця. Вона мовчки підійшла до ліжка й заходилася ніжно гладити Джорджеву подушку. На обличчі в неї з’явилося щось схоже на усмішку.

Ребека тихенько вийшла з кімнати.

- Як там Емілія? - запитав Джоз, що й досі сидів у кріслі.

- Її не можна залишати саму,- відповіла Ребека.- Мені здається, що їй дуже погано.- І вона, трохи засмучена, залишила Джоза, відмовившись від його запрошення розділити з ним ранній обід, який він уже замовив.

 

 

З натури Ребека була досить добра й послужлива, а Емілію вона, можливо, навіть любила. Крім того, докірливі слова приятельки, хоч які вони були гіркі, не образили Ребеку, а швидше потішили її, як стогін переможеної. Тому, зустрівши місіс О’Дауд, яку проповіді жодного разу не заспокоїли і яка сумно тинялася в парку, Ребека підійшла до неї, трохи її цим здивувавши, бо майорова дружина не звикла до такої уваги й виявів чемності з боку місіс Кроулі, сказала що бідолашна Емілія почуває себе дуже погано, що вона з відчаю майже втратила розум, і вмовила добродушну ірландку піти й розрадити свою улюбленицю.

- В мене й свого клопоту досить,- поважно відповіла місіс О’Дауд,- і я не думаю, що сердешній Емілії потрібне сьогодні чиєсь товариство. Але якщо їй так погано, як ви кажете, а самі ви не можете побути з нею, хоч так її завжди любили, я, звісно, піду і спробую їй чимось допомогти. До побачення, пані.

З цими словами власниця годинника з репетицією стріпнула головою і залишила місіс Кроулі, товариства якої вона не вельми запобігала.

Бекі дивилася їй услід і всміхалася. В неї було дуже розвинуте почуття гумору, і парфянський погляд, який на неї кинула, відходячи, місіс О’Дауд, майже розвіяв її сумний настрій.

«Моє шануваннячко, чарівна пані, рада бачити вас такою веселою. Принаймні ви не виплачете своїх очей з горя»,- подумала Петті і квапливо подалася до помешкання місіс Осборн.

Бідолашна Емілія все ще стояла коло ліжка, де її залишила Ребека; вона майже збожеволіла з горя. Майорова дружина, жінка трохи сильнішої вдачі, ніж у неї, зробила все, щоб потішити свою молоду приятельку.

- Ви повинні триматися, люба Еміліє,- лагідно сказала вона.- А то він пошле по вас після перемоги, а ви лежатимете хворі. Ви не єдина жінка, доля якої сьогодні в божих руках.

- Я знаю. Знаю, що я дуже погана, дуже слабкодуха,- відповіла Емілія.

Вона усвідомлювала свою немічність. Але присутність рішучої приятельки підбадьорила її, з місіс О’Дауд їй стало краще. Вони просиділи разом до другої години, і серця їхні були з полком, що посувався все далі й далі вперед. Страшні сумніви і муки, молитви, страх і невимовна туга супроводжували полк. Це був жіночий внесок у війну. Війна обкладала даниною всіх однаково: чоловіки платили їй кров’ю, а жінки - слізьми.

 

 

О пів на третю настала подія, дуже важлива в щоденному житті Джоза,- обід. Нехай собі військо воює і гине, а йому треба попоїсти. Він зайшов до Емілії і заходився вмовляти її, щоб вона пообідала з ним.

- Ти тільки спробуй,- сказав він.- Юшка дуже смачна. Спробуй, Еммі,- прохав він, цілуючи їй руку.

Брат віддавна вже не цілував її, за винятком того разу, коли вона брала шлюб.

- Ти дуже добрий і ласкавий, Джозефе,- мовила Емілія.- І всі ви добрі, але дозволь мені побути сьогодні своїй кімнаті.

Проте запах юшки видався дуже приємним місіс О’Дауд, тому вона вирішила приєднатися до Джоза. Отож вони вдвох сіли до столу.

- Хай бог благословить цю їжу,- врочисто проказала дружина майора і, згадавши свого чесного Міка, що десь їхав на чолі полку, зітхнула й додала: - Що там обідають наші бідолашні хлопці? - І, як справжній філософ, узялася до їжі.

Коли Джоз починав їсти, у нього дедалі