Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

— Ой, Сашко!.. Та це ж здорово! — вигукнув Гена.

— От тобі й здорово, — задоволено відповів Сашко. — Тепер пішли.

Гніт страшенно чадив і тлів не яскраво, але все ж це був вогник, який дозволяв хлопцям бачити одне одного і хоч як-небудь орієнтуватися в печері.

Згодом гніт догорів, але Сашка це вже не дуже лякало: тільник великий, ще не один гніт можна з нього зробити. А тільника не вистачить — сорочка є. Та зрештою й Генину курточку доведеться не пошкодувати, якщо потрібно буде.

Зненацька сталося несподіване. Хлопці наткнулися на якусь дерев'яну перегородку, схожу на перила. Сашко хотів заглянути, що там за перегородкою. Але тільки-но встиг взятися за ті перила рукою та нахилитися над ними, як вони повалилися кудись наперед. Невидима в темряві дошка зачепила Сашка за шию, ніби хтось ударив по ній долонею. Хлопець, випустивши картуза з їжачком, інстинктивно ухопився за слизьку стіну. Але втриматись було ні за що, і він полетів униз.

Гена скрикнув несамовито, нічого не бачачи, але розуміючи, що сталося найстрашніше з усього того, що було досі. Він почув, як Сашко впав десь унизу, вдарився об землю і глухо, протяжно застогнав.

— Сашко! Сашко! Де ти?.. — надривався Гена, боячись у темряві ступити й кроку.

Сашко намагався відповісти, але не міг. Він так ударився боком об якусь тверду річ, може, об камінь, що йому забило дихання, і він беззвучно качався по землі, зігнувшись та хапаючи ротом повітря, мов риба, яку витягли з води.

Минуло чимало часу, поки-таки Сашко, пересилюючи невимовний біль, зміг озватися до Гени:

— Тут якась яма. Я зараз присвічу.

Унизу метнулося ледь помітне нерівне світло, захиталися на мить німі суворі стіни, потім світло зникло, придавлене одвічною темрявою і, ніби з могили, долинув безнадійний Сашків голос:

— Мабуть, мені не вибратися звідси, Гено. Високо.

— Що ж я буду робити тут сам? — розпачливо запитав Гена. — Я бою-ю-юсь… Мені страшно, Сашко…

— А ти не бійся, не бійся, Гено, — вмовляв знизу Сашко, не знаючи, якими ще словами можна втішити Гену. — Ось трохи біль пройде, ми будемо балакати з тобою. Ти звідти, а я звідси… А ти знаєш, Гено, і їжачок тут. Теж сюди впав і живий, ворушиться.

Але Гені було не до їжачка.

Може, вперше в житті він опинився в такому становищі, коли треба турбуватись про себе самому. Тепер він сам повинен був вирішувати, що робити далі. В цих катакомбах його вже не підтримає добра і надійна Сашкова рука. Більше того, Сашко сам потребував допомоги, Його необхідно було якось виручити, витягти з ями. Але як?..

Тільки зараз по-справжньому оцінив Гена Сашкову турботу про нього, Сашкове щире, дружнє серце. Ні, тепер він і трішечки не сердився на Сашка за те, що той кричав на нього і мало не бив. Навпаки, Гена волів би, щоб Сашко навіть побив його, аби тільки був оце зараз біля нього і щоб вони знову пішли разом шукати виходу. Гена жодного слова не заперечив би Сашкові, а йшов би і йшов, куди той поведе…

Та цього повернути не можна.

Але й сидіти отак та чекати невідомо чого теж не можна.

То що ж робити?.. Може, спробувати якось витягти Сашка з цієї ями?..

А що, коли б Сашкові подати пояс?.. Ні, пояса не вистачить, короткий. А може, Сашко вилізе по цьому дереву, яким була загороджена яма?

І Гена, схвильований цією думкою, обізвався до ями:

— Сашко, присвіти, може, там у тебе яка дошка є?

— Нічим світити, — відповів Сашко, — немає вже жодного сірничка… Я ось так помацаю.

А через хвилинку повідомив:

— Нічого такого немає… А ти там у себе пошукай. Тільки дивись, щоб, бува, ще й сам сюди не гепнувся.

Гена обережно помацав навколо себе рукою, потім поповзом пересунувся ліворуч до стіни, з наміром знайти дошку чи довгу міцну тичку, по якій би Сашко міг вилізти з ями.

Раптом Гена занімів, завмер. Йому здалося, що він почув людські голоси. Справді, справді!.. Нікого не видно, але десь хтось говорить…

Та це ж люди! Живі люди з'явились у катакомбах. Он в далечині темний морок розсіюється ледь помітним світлом, що падає звідкись збоку…

— Сюди!.. Сюди!.. — закричав Гена і кинувся бігти, не тямлячи себе від радості.

— Що там сталося, Гено?.. — з подивом запитав знизу Сашко, нічого не зрозумівши з Гениного вигуку. Але ніякої відповіді не одержав і, до краю стурбований, високим голосом, що надривався і тремтів від хвилювання, запитав:

— Де ти, Гено?.. Чуєш?.. Ну, озовися, озовися ж, прошу тебе.

Він навіть забув про біль у боці, схопився на ноги, підняв у темряві обличчя догори і з завмиранням серця повторював:

— Гено!.. Гено!.. Що там з тобою сталося? Де ти?..

Але Гена не міг його почути. Він біг від ями назустріч тьмяному світлу, назустріч людським голосам.

Світло дедалі ставало яскравішим, а голоси — виразнішими.

І раптом з-за повороту вийшла група людей з смолоскипами.

Гена ще швидше побіг уперед, вигукуючи щось невиразне і незрозуміле. Його обличчя заливали рясні сльози, яких він не міг стримати. Несподівано спіткнувся об якийсь камінь і впав, боляче вдарившись колінами та грудьми. Тоді вже не плач, а голосне ридання розляглося в печері. Гена простягав руки в благанні, не маючи змоги звестися.

Тісним кільцем його оточили люди. Над головами в них гойдалися вогні смолоскипів. У їхньому світлі Гена впізнав тих, що нахилилися над ним. Ось учитель, Федір Семенович. А ось вожатий з піонерського табору «Перлина».