Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

— Для тебе зберігав. На, держи.

Гена жадібно схопив тремтячими руками останній невеличкий шматочок хліба, підніс до рота. В першу мить ні з чим незрівняний смак хліба аж наче сп'янив його, затуманив йому мозок. Він забув, де сидить і хто з ним поруч, і хто дав йому той хліб.

Але швидко прийшов до тямку, немов прокинувся. Згадав, що біля нього Сашко, його вірний супутник, який сам ні крихти в рот не взяв, аби тільки трохи погодувати його, Гену. Захотілося чимось віддячити Сашкові за його добрість. І Гена перестав їсти. Переламав хліб надвоє, сказав:

— На й тобі. Ти теж голодний. Але Сашко відмовився.

— Їж, їж, я потерплю… Краще, знаєш що? Для їжачка дай маленький шматочок, зовсім, зовсім трошки. Може, їстиме… Ось я йому сюди в картуз вкину. У нього добрий нюх, швидко почує.

Сашкові страшенно хотілося хоч крихту вкинути в рот, але в той же час було приємно від того, що ось він може стримати себе, перебороти в собі спокусу взяти той шматочок хліба, який йому пропонує Гена.

І, щоб остаточно перемогти себе, Сашко почав розповідати:

— Кожен може звикнути голодувати, якщо захоче. Я в одній книжці читав про революціонера, який у царській тюрмі голодовку оголосив. Так знаєш, скільки він не їв? Сім діб!.. А таки добився свого.

— Чого ж він добився? — спитав Гена, смачно пережовуючи хліб.

— Його на прогулянки не випускали. А потім випустили, як він голодовку оголосив… А він тоді взяв та й утік. Ох і хоробрий же був! Розігнався та так через стіну й перелетів, мов на крилах. А потім по річці вплав. Жандарми по ньому стріляють, кулі так і дзижчать, як бджоли, — тільки — дзз!.. дзз!! — а він пливе. Пірне і — під водою. Вискочив на берег, а там — шука-ай вітра в полі…

— Сашко, що зараз — день чи ніч? — перебив Гена, думаючи щось своє.

— А звідки я знаю, — невдоволено відповів Сашко. Його образила неувага Гени до розповіді про революціонера, і він змовк.

Знову уявив собі, який переполох у матері та Гениних батьків викликало їхнє зникнення, і гостро відчув свою провину за те, що сталося. Йому знову здалося просто-таки злочином, що вони оце сидять і марнують час у розмовах.

Він раптом без всякого зв'язку з попередньою розмовою запитав:

— Поїв уже?

— Поїв.

— Тепер на ще й води, напийся.

Гена голосно смоктав воду з пляшки, поки вона не стала порожньою.

— А тепер вставай і підемо далі, — сказав Сашко таким твердим голосом, що Гена аж здригнувся.

— Знову йти?

— А що ж ти думав? Отак і будемо отут сидіти та хліб пережовувати? Вставай!

— Не піду я. Ти ж уже ходив, та повернувся.

— Через тебе ж і повернувся. А коли б сам, то давно вже на волі був би.

— Ми ще дужче заблудимось. Не треба йти, Сашко… — почав просити Гена.

Але цього разу Сашко був невблаганний. Він уже встав на рівні ноги і настійливо піднімав Гену.

— Вставай, вставай, кажу тобі.

Гена опинався, скиглив, що викликало в Сашка дедалі більшу злість і навіть якусь фізичну відразу до цього опецькуватого, важкого і по-дурному впертого хлопця.

— Підеш, чи ні? — важко дихаючи, спитав Сашко.

— Не… не піду, — заїкнувся Гена, почуваючи, що зараз станеться щось страшне.

— Шкода мені тебе бити, але доведеться. — Сашко схопив Гену обома руками і так трусонув, що в того аж голова заметлялася на плечах.

— Вставай, бо я тобі зараз не знаю, що зроблю!..

Страх перед Сашковим гнівом виявився дужчим за втому, і Гена знову поплентався, тримаючись за Сашка, спотикаючись та схлипуючи. Він уже майже не розумів, що з ним коїться, і не уявляв, що з ним буде далі. Йому тільки було ясно, що такого кошмару він ще ніколи в житті не переживав. Часом йому здавалось, що все це відбувається в якомусь страшному сні і що варто тільки прокинутись, як всі ці жахи зникнуть, а сам він опиниться дома, в теплій затишній кімнаті, в ніжних обіймах матері.

Як хотілося Гені цього всього зараз! Що б він тільки дав за це!..

Але дійсність була іншою. Треба йти за Сашком туди, куди він веде. Та хоч би він сам добре знав, куди веде. Так не знає ж. Шукає виходу. Але чи знайде ж його? Теж невідомо.

І Гена гірко плакав, нарікаючи на свою долю.

Вони йшли навпомацки. Двічі Сашко присвітив, кожного разу думаючи про те, що сірників стає все менше.

— Ти хоч свічку засвіти, — попросив Гена.

Але Сашко промовчав. Навіщо казати Гені, що свічки вже немає? Тільки й того, що ще дужче почне хникати. І так уже набридли його сльози та нарікання.

Але раптом він сказав:

— Свічка вся згоріла.

— Що ж ми без неї будемо робити?.. Тепер ми загинули, — заквилив Гена.

— Не загинули. Ось що будемо робити!.. На, подерж їжачка.

Сашко швидко скинув з себе сорочку і свій любимий смугастий флотський тільник без рукавів. Потім сорочку знову одяг, а тільника розірвав надвоє. Все це робив він з такою злою квапливістю, з такою рішучістю, що Гена навіть не наважився озватися до нього чи запитати щось. Він тільки тоді радісно охнув, коли побачив, як у Сашковій руці загорівся гніт, зроблений з флотського тільника.