Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Батько Гр. Тютюнника мав також сином іншого видатного письменника — Григорія Тютюнника, автора роману «Вир». У 1937 р., коли Григору було шість років, батька репресували. Це спричинилося до міфологізації батьківської фігури в його творчості. Створення батьківської фігури відбувалося на основі образу старшого брата, який був схожий на батька і відповідав запиту молодшого брата, про що свідчить спогад Гр. Тютюнника в автобіографічній повісті «Коріння»: «Я з’єднав їх докупи — Григорієву зовнішність та манери й те, що чув про батькову вдачу або вигадав сам, і вийшов тато, якого я не пам’ятаю і не знаю навіть, який він був із себе…»[1101]. Міфологізована батькова фігура була взята за орієнтир синівської совісної ідентифікації. Гр. Тютюнник втілюватиме у психоісторії української літератури «найорганічнішого речника покоління «дітей війни»[1102], точніше — українських «сиріт війни», у яких відсутність батьківської фігури сформувала не лише синівську етичність, але й обумовила потребу романтичної міфологізації та її негативний результат — синівське меланхолійне безсилля на основі нерозпізнаного принципу реальності.

Як відомо, Фройд розрізняв пасивне і активне переживання едіпового комплексу, обумовлене бісексуальною психологією[1103]. Активне переживання означає, що несвідомий син прагне витіснити батька, який сприймається ним як суперник щодо матері, а відповідно хоче усунути батька і зайняти його місце. У пасивному переживанні син хоче замінити батькові матір як любовний об’єкт, що Фройд назвав «жіночою установкою»[1104]. У психологічній ситуації Тютюнника домінувало пасивне розв’язання едіпового комплексу, коли замість свідомої ніжної любові до матері й ідентифікації з мужнім батьком формується несвідома образа на матір і ніжна любов до батька, що продукує тип наївного сина (символічно ця ситуація втілена в новелі «В сутінки») і, зрештою, — наївного, без світогляду, письменника. Його екзистенційний бунт носив романтичний характер, оскільки формувався стихійно й неусвідомлено на основі первісної образи щодо сексуальної матері, яка зрадила батька. Автобіографічний образ матері як неавторитетного суб’єкта та пошуки його достойного замінника проектується у твори. Гр. Тютюнник згадує: «В дитинстві, бувало, мати казала мені: Слухай матір і корися кожному її слову. Пам’ятай: покірне телятко дві матки ссе. І тут же суворо, безапеляційно додавала: „На лід не йди. Інші йдуть, так у них батьки є, є кому чоботи справляти“. Але я не хотів дві матки ссати і йшов на річку у своїх червононосих, потрісканих від старості чоботях»[1105].

Творчість Гр. Тютюнника розгорталася як пригадування свого самотнього дитинства, що є особливо цікавим для реконструкції його психобіографії. Перше оповідання «В сутінки» символізує ту пору, коли Тютюнник у своїй власній психобіографії переживав «сімейний роман», за Фройдом. Як правило, син прагне звільнитися від фактичного батька, коли батьківський образ не задовольняє його: заміщення реального батька в уяві іншою ідеалізованою фігурою, що виражає вищу потребу, відбувається в типовій ситуації великих онтогенетичних витіснень. Однак український совісний син має не лише втрачену фігуру батька, але й втрачене релігійне почуття. Авторитетного національного батька і його авторитетних замінників не те що немає, вони остаточно знищені сталінсько-імперським суспільством. Тому синівська фантазія несвідомо працює так, щоб стати своєму втраченому совісному батькові «ніжним» заступником. Якщо у своєму типовому онтогенетичному розвитку, що передбачає змужніння, фемінний елемент у психіці чоловіка витісняється, то в українському онтогенезі чоловіка-сина при втраті батьківського духовно-мужнього чинника (у родині і релігійному вимірі, за його ніжної ідеалізації фемінний елемент нарощується).

У новелі «В сутінки» образно відтворена Тютюнником болісна згадка про материну зраду батькові. Синівське бажання заступитися за батька, що в цей час перебуває на війні, морально відокремитися від зрадливої матері-коханки та її самовпевненого коханця, призводить до романтичної міфологізації батьківської фігури та власної неусвідомленої інфантилізації. Сексуальне бажання матері, спрямоване до «чужака», викликає образу і формує синівське відчудження: «Вони вже забули про мене, їм сумно, гірко і, мабуть, хочеться плакати, того що він не йде. А вони ждуть його увесь вечір та й цілий день ждали. Знають, що в нього жінка й діти, знають, що завтра вранці наші ворота будуть облиті дьогтем і їм доведеться шкребти їх ножем, ховаючи обличчя в хустку, — знають, а ждуть.

Та ось гнітючу тишу в хаті розплескала пісня. Вона викралася з пітьми так тихо і моторошно, наче не людина народила її, а казкова тінь людська… Та пісня морозом пішла у мене по спині, зашкреблася у горлі, бо співала її не мати, а якась чужа красива жінка, котру я чомусь називаю матір’ю. Може, і мене й справді піймали в капусті і оддали цій жінці…»[1106]. З іншого боку, постає ворожість сина до коханця матері, який не може бути замінником батьківської фігури: «Але в його голосі немає ласки до мене. В ньому я чую зневажливу, як милостиня, поблажливість самовпевненої людини. Я ладен підскочити до них з кулаками, але замість цього хутенько, мов загнана ящірка, дерусь на піч»[1107]. Амбівалентна позиція любові-ненависті щодо матері ослаблює синівський характер. Між совісним батьком і безсовісним коханцем мати віддає перевагу коханцю, навмисне провокуючи того до ревнощів, що особливо ображає сина: «Мабуть, для того, щоб зачепити його за живе, вони починають розповідати про мого батька, про те, що він молився на них, мов на ікону, роботу з рук вихвачував.

— Я ще було сплю, а він, дивись, уже й корівку здоїв, і дровець уніс. Стане ото на коліна та й складає по одному обапілку, щоб не гримнути, не розбудити»[1108].

Отже, оповідання побудоване як становлення синівської особистості через конфліктне уявлення між міфологізованим ідеальним батьком та аморальним коханцем: «Я згадую той день, коли тато йшли на фронт. Він, оцей чужак, обнімався тоді з татом і говорив:

— Ну що ж, Миколо, ти там старайся, а ми, тиловики, тут надолужуватимемо.

І тато пішли.

А якось через півроку, вночі, я почув крізь сон важку тяганину в сінях і якийсь дивний, скажено радісний і придушений материн голос: „У, безсоромнику! Не встиг чоловік за поріг…“ Я похолов з переляку і затовкся на печі, шукаючи злаз. Але рука моя увесь час натрапляла на стіну, і це ще більше налякало мене.

— Мамо! — закричав я і заплакав. Вона відповіла спокійно і навіть з досадою:

— Чого тобі?

— Хто там?

— Нікого. Спи!»[1109]

Пригадування цієї події дитинства призводить до усвідомлення підлої ошуканості з боку матері: «І ось лише тепер я зрозумів, що тоді мене обдурили.