Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Максим кивнув, його очі звузились. Він відчув, як Кіра поруч напружилась. Аліна стояла мовчки, її погляд був холодним, але пильним — вона вбирала кожне слово.

— Зіткнення були? — запитав Максим, його тон став гострішим.

Сталкер із довгим волоссям — той, що впізнав його, — похитав головою.

— Не напряму. Але засідки — так. Минулого тижня втратили двох на сусідній станції. Хтось ріже тихо, без слідів. Відкриті місця тут — пастка. Якщо хочете пройти, тримайтесь тіней.

— Є безпечніший шлях? — втрутилась Аліна, її голос був різким, як ніж. Вона не любила порожніх розмов.

Старший Сталкер кивнув, його погляд став зосередженим.

— Можемо показати. Є бічні тунелі — вузькі, але чисті. Обходять головні проходи, де Янтар полює. Якщо поспішите, встигнете.

Максим кинув короткий погляд на Германа — той насупився, але кивнув у відповідь. Рішення було очевидним.

— Дякую, — сказав Максим, обертаючись до своїх. — Рухаємось швидко. Часу мало.

Сталкери зібрались, їхні рухи були злагодженими, ніби вони давно звикли до таких зустрічей. Максим і його загін приєднались до них, відчуваючи, як напруга поступово спадає. У цьому світі самотність убивала швидше, ніж кулі, і ці союзники — хоч і тимчасові — давали шанс. Кіра йшла поруч, її плече ледь торкалось його, і це тримало його в моменті.

Група просувалась темними тунелями, їхні кроки тихо відлунювали в порожнечі. Слабке світло миготливих лампочок, що висіли на стінах, кидало тремтливі тіні, роблячи кожен поворот зловісним. Максим кидав погляди на товаришів: Арсен стискав автомат, його щелепа була напружена; Діма тримав ліхтар, його пальці нервово смикались; Аліна йшла попереду зі Сталкерами, її хода була беззвучною, як у примари. Кіра трималась ближче до нього, її очі блищали в напівтемряві — пильні, але спокійні.

Вони дійшли до чергової станції — колись жвавої, а тепер мертвої. Платформа була завалена уламками: камінням, покрученим металом, шматками стелі, що обвалилась. Повітря віяло холодом і пилом, а навколо панувала тиша — гнітюча, ніби станція чекала, щоб поглинути їх. Сталкер із довгим волоссям зупинився, його голос став тихішим:

— Тут небезпечно затримуватись. Янтар любить ці місця — широкі, зручні для засідок. Треба йти вгору й обходити.

Герман озирнувся, його рука стиснула зброю.

— Чую, — пробурмотів він. — Але щось не так. Тихо надто.

Максим кивнув, відчуваючи те саме. Тиша була не порожньою — вона ховала загрозу. Він уже збирався дати знак рухатись, коли з глибини тунелю долинув звук — слабкий, але чіткий: кроки й приглушені голоси. Загін завмер, подихи стихли. Максим напружив слух, його серце стукнуло сильніше.

— Янтар, — прошепотів старший Сталкер, його обличчя зблідло під тьмяним світлом. — Ховайтесь.

Група миттю притиснулась до стін, занурившись у тіні. Максим потягнув Кіру за собою, притиснувши її до холодного бетону поруч. Її очі блиснули — не страхом, а готовністю. Аліна й Герман сховались за уламками, Арсен і Діма присіли за розтрощеним стелажем. Сталкери розчинилися в темряві, їхні рухи були безшумними.

Звуки наближались — розмірені кроки, слабкий шепіт команд. Із проходу виринули силуети: троє бійців Янтаря, закутих у бурштинові бронежилети. Їхні автомати гойдались у руках, маски-протигази приглушували дихання. Максим стиснув кулаки, відчуваючи, як стара тривога — та сама, що гризла його на тій станції з Германом роки тому — оживає знову. Ці тіні не залишали свідків.

— Чорт, звідки вони тут? — прошепотів один із Сталкерів, його голос тремтів, а руки нервово стислись.

— Спокійно, — відрізав Максим тихо, його тон був холодним, але твердим. — Не рухаємось, поки не пройдуть.

Він глянув на Кіру — її обличчя було напружене, але спокійне. Вона стиснула амулет, ніби черпаючи з нього силу, і ледь помітно кивнула йому. Герман стежив за ворогом через щілину в уламках, його очі горіли холодною злістю. Аліна сиділа нерухомо, її рука лежала на ножі — готова вдарити, якщо доведеться.

Бійці Янтаря зупинились посеред станції, їхні погляди ковзали по руїнах. Один із них нахилився, піднявши шматок металу, і пробурмотів щось нерозбірливе в рацію. Максим затамував подих, відчуваючи, як секунди тягнуться, як вічність. Якщо їх помітять, бою не уникнути — а тут, у пастці метро, шанси були мізерні.

Бійці Янтаря рухались упевнено, їхні кроки гуділи в тиші метро. Вони оглядали кожен кут, маски-протигази приглушували їхнє дихання, а автомати в руках блищали в тьмяному світлі. Максим і його загін затаїлись за завалом — серця калатали, але подихи були стриманими. Напруга стискала груди, але Максим знав: чекати далі — означає програти. Треба діяти.

Герман шепнув, його голос був ледь чутним:

— Якщо підуть далі, вислизнемо лівим проходом.

Максим кивнув, його очі звузились, оцінюючи темний коридор удалині. Але в глибині він розумів: Янтар не піде просто так. Ці тіні не залишали шансів — ні тоді, роки тому, ні зараз. Він перехопив погляд Германа — короткий, мовчазний обмін, якого вистачило. Вони знали один одного занадто добре.

— Тепер, — прошепотів Максим, його голос був різким, як удар.