Читати книгу - "Поліція"

почала з верхнього лівого. Вона ковзала поглядом по підлозі, знизу вгору і далі, до наступного ряду квадратів, саме так, як учив її Харрі. Вона пам’ятала його настанову: "Не шукай предмети, просто шукай. Якщо ти шукатимеш якийсь конкретний предмет, інші речі мовчатимуть. Дозволь усім їм поговорити з тобою".

Закінчивши огляд приміщення, вона знову всілася за комп’ютер. У голові у неї, як і раніше, звучав голос Харрі: "І коли ти закінчила й думаєш, що нічого не знайшла, тобі потрібно почати думати інверсивно, дзеркально і дозволити речам поговорити з тобою. Тим речам, яких там немає, але які там мають бути. Хлібний ніж. Ключі від машини. Піджак від брючного костюма".

Цей останній приклад дозволив їй зробити висновок про те, чим тепер займається Сільє Гравсенг. Вона переглянула увесь одягу шафі, в кошику з брудною білизною в маленькій ванній, на гачках біля вхідних дверей, але не знайшла одягу, в якому вона востаннє бачила Сільє Гравсенг разом з Харрі на цокольному поверсі в квартирі Валентина. Тренувальний костюм, чорний з голови до п'ят. Катрина згадала, що той костюм навів її на думку про "морських котиків" на нічному завданні.

Сільє була на пробіжці. Тренувалася. Як тренувалася, щоб здати вступні фізкультурні нормативи до Поліцейської академії. Щоб поступити і зробити те, що вона мала зробити. Харрі сказав, що мотивом убивств була любов, а не ненависть. Любов до брата, наприклад.

Катрина відреагувала на ім'я. Рунар Гравсенг. А коли вона стала детальніше його вивчати, то спливло багато що. Наприклад, імена Бельмана і Бернтсена. Рунар Гравсенг у бесідах з керівником реабілітаційного центру стверджував, що, коли він працював у поліцейському відділку Стовнера, його побив чоловік у масці, що саме тому він пішов на лікарняний, звільнився і став зловживати наркотиками. Гравсенг стверджував, що бив його Трульс Бернтсен і що причиною цього акту насильства став його занадто фривольний танець із дружиною Мікаеля Бельмана на різдвяному святі в поліцейському відділку. Начальник поліції відмовився почати перевірку безпідставних звинувачень покритого мохом наркомана, і керівник реабілітаційного центру підтримав це рішення. За його словами, він просто вирішив поінформувати керівництво поліції.

З коридору донісся гуркіт ліфта, і в цю мить погляд Катрини впав на щось, що стирчало з-під секції з ящиками письмового столу, щось ховалося від неї. Вона нахилилася. Чорний кийок.

Двері розчинилися.

— Електрики закінчили свою роботу?

— Так, — відповів Лейф Ребекк. — Ви що, збираєтеся ним скористатися?

Катрина провела рукою по кийку:

— Цікаво, що така річ зберігається в кімнаті гуртожитку, вам не здається?

— Так. Я поставив те ж саме питання, коли міняв прокладки в крані у ванній минулого тижня. Вона сказала — це для тренувань до іспиту. І на випадок, якщо з явиться кат поліцейських.

Лейф Ребекк зачинив за собою двері.

— Знайшли що-небудь?

— Ось це. Ви коли-небудь бачили, щоб вона виносила його на вулицю?

— Так, було пару разів.

— Правда? — Катрина відкинулася на стільці. — В який час дня?

— Увечері, звичайно. Надягала високі каблуки, робила зачіску і брала з собою кийка, — він тихо розсміявся.

— Але якого…

— Вона сказала, що це для захисту від насильників.

— Тягати з собою до міста кийок заради цього? — Катрина зважила кийок у руці. Вона нагадала їй наконечник вішалки з "ІКЕА". — Простіше було б обходити стороною всі ці парки.

— Навпаки. Вона ходила саме в ці парки. Вони й були її метою.

— Що?

— Вона ходила до Ватерланнс-парку. Щоб потренуватися у ближньому бою.

— Вона хотіла, щоб на неї напав насильник, а вона б…

— Побила його вздовж і впоперек, так… — Лейф Ребекк показав вовчий вищир і подивився на Катрину таким відвертим поглядом, що вона не зрозуміла, кого з них стосується наступна його фраза: — Оце вже дівка так дівка.

— Еге ж, — погодилася Катрина, підводячись. — А тепер я маю її знайти.

— Поспішаєте?

Катрині здалося неприємним це питання, але воно не встигло дійти до її свідомості тої миті, коли вона пройшла повз нього і вийшла у двері. Ідучи вниз по сходах, вона подумала: ні, вона не настільки зневірилася. Навіть якщо той тугодум, якого вона чекає, ніколи не з’явиться в її житті.

Харрі їхав тунелем Свартдалстунелен. По кузову і вітровому склу ковзало світло фар. Він їхав не швидше, ніж належало, адже він не повинен був приїхати на місце завчасно. Пістолет лежав на сидінні поряд із ним. Він був заряджений, у магазині було дванадцять патронів від "Макарова" дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Більш ніж достатньо для того, що він збирався зробити. Питання було тільки в тому, чи вистачить у нього духу.

Серця для того, щоб учинити це, у нього вистачить.

Він ніколи раніше нікого не вбивав холоднокровно. Але це робота, і її потрібно було зробити. Ось так просто.

Він перехопив кермо і пригальмував, виїжджаючи з тунелю на згасаюче денне світло до перехрестя Рієнкрюссе. Відчувши вібрацію телефону, дістав його з кишені і кинув погляд на монітор. Дзвонила Ракель. Для її дзвінка час був незвичайним, за їх невимовленою вголос угодою вони телефонували одне одному десь після десятої вечора. Він не міг розмовляти з нею зараз. Харрі був занадто напружений, вона помітить і почне ставити питання. А він не хотів їй брехати. Не хотів більше брехати.

Він почекав, поки телефон замовкне, відключив його і поклав на сидіння поряд із пістолетом. Адже думати більше було ні про що, усе вже було обдумано, і впустити зараз сумніви — означало б почати усе наново тільки для того, щоб наново пройти той же самий довгий шлях і закінчити його там, де він і закінчився раніше. Рішення було прийнято, і те, що він готовий був позадкувати, було неприпустимо. Дідько! Він ударив по керму і подумав про Олега. Про Ракель. Допомогло.

Харрі проскочив площу з кільцевим рухом і повернув у бік Манглеруда. У бік будинку Трульса Бернтсена. Він відчув, як на нього сходить спокій. Так відбувалося завжди, коли він знав, що перейшов межу, за якою вже надто пізно, за якою він знаходиться в дивовижному вільному падінні, де свідомі думки зникають і залишаються тільки запрограмовані рухи, цілеспрямовані дії і рутина, що йде по второваній. Але востаннє так було дуже давно, і він іноді сумнівався, чи залишилося усе це в ньому. Що ж. У ньому це лишилося.

Він спокійно вів автомобіль. Нахилився вперед і подивився на небо, по якому бігли свинцево-сірі хмари, як невпізнана армада з неясними намірами. Харрі відкинувся назад на спинку сидіння. Над дахами низьких будинків показалися багатоквартирні