Читати книгу - "Поліція"

Катрина подивилася на нього.

— Як, ви сказали, вас звуть?

— Лейф Ребекк.

— Послухайте, Лейфе. Як ви гадаєте, мені можна поглянути на її кімнату? Хотілося б побачити ці вирізки.

— Навіщо це?

— То можна?

— Звичайно. Просто покажіть мені ордер на обшук, і все.

— Але у мене немає.

— Та я жартую, — посміхнувся він. — Ходімо зі мною.

Через хвилину вони піднімалися в ліфті на четвертий поверх.

— У договорі про оренду написано, що я можу входити до кімнати, якщо попереджу мешканців про це заздалегідь. Саме тепер ми перевіряємо усі плити на предмет виявлення застарілого бруду: минулого тижня одна з них спалахнула. А раз Сільє не відповідає на телефонні дзвінки, то начебто виходить, що ми намагалися попередити її перед тим, як зайти в її кімнату. Нормально звучить, полісмене Братт? — ще одна посмішка.

Вовчий вищир, подумала Катрина. Але шарм таки є. Якби він дозволив собі поставити в кінці цього речення її ім’я, усе було б умить скінчено, але він мав тонкий слух. Вона пошукала поглядом його безіменний палець. Гладеньке золоте кільце було матовим. Двері ліфта розкрилися, і вона попрямувала за ним вузьким коридором до однієї з синіх дверей.

Він постукав і почекав. Ще раз постукав і почекав.

— Ну, тоді заходимо, — сказав він, повертаючи ключ у замку.

— Спасибі за готовність допомогти, Ребекк.

— Лейф. Допомогти приємно, до того ж я не щодня близько стикаюся з такими…

Він розчинив перед нею двері, але встав так, що якби вона спробувала пройти всередину, їй довелося б притиснутися до нього. Катрина застережливо подивилася на нього.

— …з такими серйозними справами.

Коли він відходив убік, в очах його танцювали смішинки.

Катрина увійшла до кімнати. Гуртожиток студентів Поліцейської академії не надто змінився з часів її навчання. В одному кутку кімнати був кухонний куточок і двері у ванну, в іншому — завіса, за якою, як прекрасно пам’ятала Катрина, стояло ліжко. Але першим враженням було все-таки, що вони увійшли до дівочої кімнати, що тут не може жити майже доросла жінка. Що Сільє Гравсенг дуже сумує за чимось. Диван у кутку приміщення населяли ведмедики, ляльки та інші м’які іграшки невідомого походження. Одяг, розкиданий по столу та стільцях, був переважно яскравого рожевого кольору. На стінах висіли картинки, людський паноптикум, невідомі Катрині молоді хлоп’яки й дівчата, напевно, якісь молодіжні гурти або молодь з каналу "Дісней".

Друге, що впало їй в око, — це чорно-білі газетні вирізки, розвішані по всій кімнаті між гламурними картинками. Особливо щільно ними була завішена стіна над комп’ютером "Мак" над письмовим столом.

Катрина підійшла ближче, хоча вона і так упізнала більшість вирізок: такі ж висіли на стінах у них у Котельні.

Вирізки були прикріплені до стіни кнопками, на них ручкою були написані дати, інші позначки були відсутні.

Вона відмела першу думку, яка прийшла в голову, й перейшла до наступної: не так уже й дивно, що студентка Поліцейської академії цікавиться гучною незавершеною справою.

Поряд із клавіатурою на письмовому столі лежали розрізані газети. А між ними — листівка з північнонорвезьким пейзажем, який був їй знакомий: гора Сволвергейта на Лофотенських островах. Катрина узяла листівку, перевернула, але не знайшла ні марки, ні імені адресата, ні підпису. Вона вже відклала листівку убік, коли мозок повідомив їй те, що було зареєстровано поглядом, який шукав підпис. Слово, написане друкарськими буквами там, де закінчувався текст: "ПОЛІЦІЇ". Вона знову взяла листівку в руки, цього разу тримаючи її за самісінький краєчок, і прочитала усе від початку до кінця.

Вони думають, що поліцейських убивають, тому що їх хтось ненавидить. Вони ще не зрозуміли, що усе навпаки, що їх убиває людина, яка любить поліцію і те, що є священним обов'язком поліції: затримувати і карати анархістів, нігілістів, атеїстів, що не вірять і втратили віру, усі деструктивні сили. Вони не знають, що полюють на апостола справедливості, на того, хто повинен покарати не лише вандалів, але і тих, хто нехтує відповідальністю, хто через лінощі й байдужість не дотягує до стандарту, тих, хто не заслуговує звання співробітника ПОЛІЦІЇ.

— Знаєте що, Лейфе? — сказала Катрина, не відводячи очей від мікроскопічних, витончених, майже дитячих букв, написаних синьою ручкою. — Хотілося б мені зараз мати ордер на обшук.

— Що?

— Я, звичайно, його отримаю, але ви знаєте, як це буває: знадобиться час. А за цей час те, що мене цікавить, може зникнути.

Катрина підвела на нього погляд. Лейф Ребекк відповів їй таким же поглядом. Не фліртуючи, але шукаючи підтримки. Показуючи, що це важливо.

— А знаєте що, Братт, — сказав він. — Я згадав, що мені треба спуститися в підвал, де електрики міняють щиток. Ви можете трохи побути тут одна?

Вона усміхнулася йому. І коли він відповів їй усмішкою, вона вже не знала, як сприймати цю усмішку.

— Ну що ж, постараюся, — відповіла вона.

Катрина натиснула на клавішу пропуску на комп’ютері в ту ж мить, як почула, що за Ребекком зачинилися двері. Монітор засвітився. Вона спрямувала курсор до віконця "пошук" і ввела ім’я Міттета. Збігів немає. Вона ввела ще пару імен з матеріалів слідства, назви місць злочинів і слова "вбивства поліцейських", але збігів не знайшла.

Значить, Сільє Гравсенг не користувалася "Маком". Розумна дівчинка.

Катрина посмикала шухляди письмового столу. Замкнуті. Дивно. Яка дівчинка двадцяти з хвостиком років стане замикати шухляди письмового столу у своїй кімнаті?

Вона підвелася, підійшла до завіси і відсунула її убік.

Там дійсно знаходилася спальна ніша.

Над вузьким ліжком висіли дві великі фотографії.

На одній був зображений незнайомий Катрині молодий чоловік. Але вона здогадувалася, хто це. Вона бачила Сільє Гравсенг усього два рази, один з них — у Поліцейській академії, коли Катрина приходила до Харрі. Але споріднена схожість між блондинкою Сільє Гравсенг і чоловіком на фотографії була настільки сильною, що сумнівів у Катрини практично не залишалося.

З приводу чоловіка на другій фотографії у неї ніяких сумнівів не було.

Напевно, Сільє знайшла в Мережі портрет високого розширення і збільшила його. На виснаженому обличчі було видно кожен шрам, кожну зморшку, кожну пору на шкірі. Але вони були непомітні, неначе пропадали у світлі блакитних очей і гнівного погляду, що свідчив про те, що він щойно помітив фотографа і говорить йому, що фотоапарату зовсім нічого робити на його місці злочину. Харрі Холе. Про цю фотографію й теревенили дівчатка, що сиділи тоді в аудиторії академії.

Катрина розділила кімнату на умовні квадрати і