Читати книгу - "Королева Марго, Олександр Дюма"

— То я здаюсь, — сказала Катерина, — коли ви маєте такі добрі відповіді на мої зауваження... Але щоб достойно прийняти цей войовничий народ, що судить про могутність держави по зовнішніх ознаках, вам треба виставити напоказ значну кількість війська, а я не думаю, щоб його досить було в Іль-де-Франсі[100].

— Вибачте, мамо, я передбачав це і заздалегідь приготувався. Я викликав два батальйони з Нормандії, один із Гієнни, вчора прибув з Бретані загін лучників, легка кіннота, розташована в Турені, буде в Парижі в кінці дня, і в той час, як гадають, що я маю ледве чотири полки, у мене напоготові коло двадцяти тисяч чоловік.

— А! — здивовано сказала Катерина. — То вам бракує тільки одного, але це вам добудуть.

— Чого?

— Грошей. Гадаю, що у вас їх не надто багато.

— Навпаки, пані, навпаки, — сказав Карл IX. — У мене чотирнадцять сотень тисяч екю в Бастилії, власна скарбниця моя цими днями нараховувала вісімсот тисяч екю, вони лежать у мене в льохах у Луврі, та ще, на випадок потреби в грошах, Нантуйльє держить в моєму розпорядженні триста тисяч екю.

Катерина здригнулась, бо досі знала Карла жорстоким і гнівливим і ніколи не знала передбачливим.

— От як, — сказала вона, — ваша величність думаєте про все, це дивна річ, і аби тільки кравці, гаптувальниці та ювеліри не затримали, ваша величність зможете призначити засідання менше як за шість тижнів.

— Шість тижнів! — скрикнув Карл. — Кравці, гаптувальниці та ювеліри працюють з того дня, як ми дізналися про обрання брата, мамо. При крайній потребі усе може бути готове на сьогодні; а напевне — за три-чотири дні.

— О, — промурмотіла Катерина, — ви поспішили ще більше, ніж я гадала, сину.

— Пошана за пошану, я вже сказав вам.

— Добре. Отже, пошана, проявлена до французького королівського дому, вам приємна, — так?

— Звичайно.

— І бачити французького принца на польському престолі ваше найдорожче бажання?

— Звісно, так.

— Отже вас цікавить самий факт, а не людина, і хто б не був той, що царюватиме там...

— Ні, ні, мамо! Не сходьмо з пункту, на якому стоїмо! Поляки добре вибрали. Вони сміливі й дужі. Вони войовнича нація, народ-солдат, і за короля беруть собі полководця, — це логічно, чорт візьми! — д’Анжу їм саме годиться: герой Жарнака і Монконтура підходить їм, як рукавичка... Кого ви хочете, щоб я їм послав? Д’Алансона? Страхополох! Доброї думки були б вони про Валуа!.. Д’Алансон! Він утік би при першому ядрі, що просвистіло б йому повз вуха, а Генріх д’Анжу — людина бойова, завжди з шпагою в руці, завжди йде вперед, чи пішки, чи на коні!.. Сміливець! Коле, жене, б’є, вбиває! От для них людина — мій брат д’Анжу, вояка, він примусить їх битись з ранку до ночі, від першого до останнього дня року. Він пити нездатний — це правда, але він без вагання дасть їм убивати, от і все. Він буде там у своїй сфері, наш дорогий Генріх! Ну! Ну! На поле бою! Гриміть, труби й барабани! Хай живе король! Хай живе переможець! Хай живе генерал! Його прославлять імператором тричі на рік! Це буде чудово для французького королівського дому і для честі Валуа... Його, може, вб’ють, — але, чорт візьми, це буде славна смерть!

Катерина здригнулася, і в очах її блиснула іскра.

— Скажіть просто, — крикнула вона, — що ви хочете відсторонити Генріха д’Анжу, скажіть, що ви не любите свого брата!

— Ха, ха, ха! — розсміявся Карл нервовим сміхом. — Ви здогадались, що я хочу його відсторонити? Ви здогадались, що я не люблю його? А коли б воно й так, то що? Любити брата? За що мені любити його? Ха, ха, ха! Може й вам хотілось би сміятись?

І в міру того, як він говорив, його бліді щоки загорались гарячковим рум’янцем.

— А він мене любить? Ви мене любите? Хіба є хто-небудь, хто любив би мене, крім моїх собак, Марії Туше та моєї мамки? Ні, ні, я не люблю брата, я люблю тільки себе, — чуєте ви? І не бороню братові чинити так само, як я чиню.

— Сір, — сказала Катерина, теж почавши хвилюватись, — ви відкрили мені своє серце, отже треба й мені відкрити вам своє. Ви дієте, як король слабий, як монарх, оточений лихими радниками; ви відсилаєте вашого другого брата, природну підпору трону, людину, в усіх відношеннях гідну бути вашим престолонаступником, в разі якби з вами що трапилось, і залишаєте корону вашу без наслідника, бо д’Алансон, як ви самі сказали, молодий, нездатний, слабий, більше ніж слабий — боягуз... А беарнець підкопується ззаду, чуєте ви?

— Е, бодай би всі чорти подохли! — скрикнув Карл. — Що мені до того, що буде, коли мене не буде? Беарнець підкопується під мого брата, кажете? Хвіст бичачий! Тим краще!.. Я сказав, що нікого не люблю... Я помиливсь, я люблю Анріо. Так, я люблю його, доброго Анріо: у нього вигляд щирий, рука гаряча, тим часом як навколо себе я бачу тільки облудні очі і торкаюсь до холодних рук. Він нездатний зрадити мене, в цьому я ладен заприсягтися. До того ж я повинен відкупити кривду: у нього отруїли матір, — бідний хлопець! — і я чув, що це зробили члени моєї сім’ї. Я, проте, здоровий. Але якби б я захворів, я прикликав би його, не відпускав би його від себе, все приймав би тільки з його рук, і коли б умер, я зробив би його королем Франції і Наварри... І, присягаюсь папським черевом, він не сміявся б з моєї смерті, як зробили б мої брати, він плакав би або, принаймні, зробив би вигляд, що плаче.

Коли б перед ногами Катерини впала блискавка, вона менше вжахнула б її, ніж ці слова.

Катерина стояла вражена, дивлячись на Карла дикими очима. Потім, по кількох секундах мовчанки, скрикнула:

— Генріх Наварський! Генріх Наварський — король Франції в порушення прав моїх дітей! Ах, свята мадонно! Побачимо! То для цього ви хочете відсторонити мого сина?

— Вашого сина... А я хто? Син вовчиці, як Ромул![101] — скрикнув Карл, тремтячи від гніву і блискаючи очима. — Вашого сина! Ваша правда, король Франції не ваш син,