Читати книгу - "Королева Сонька, Ірина Звонок"

  Cонька прислухалася до мудрих порад єпископа Збігнєва Олесницького. Одного дня вона звеліла приготувати для виїзду відкритий візок з королівсьмим гербом на дверцятах.

  Напередодні герольди сповістили краківським міщанам, що його милість королевич Владислав проїздитиме вулицями свого славного міста, щоб піддані могли побачити юного володаря і звеселитися з того видовища. А щоб веселитися було легше, королева звеліла кидати у натовп мідні монети.

  Звісно, збіглося багато народу, щоб подивитися на королевича. Сонька, вбрана у розкішну червону сукню і червоний півмісяць, з якого рясними складками падало біле покривало, розташувалася на задньому сидінні. Вона турботливо притримувала королевича Владислава, який стояв біля її ніг і весело розмахував дитячим мечем – батьковим подарунком.

  Владислав сміявся так щиро, як вміють сміятися діти його віку. Сонячні промені відстрибували від його меча. Обабіч візка скакали на конях лицарі. Майоріли прапорці. Лунав пронизливий звук сурми. Люди радісно вітали королевича. Син двох зайд – литвина та русинки, для поляків він виявився своїм.  Законний майбутній король, якого країні дарував сам Господь Бог.

  Міщани та шляхтичі розчулено дивилися на маленького Владислава, русявого та блакитноокого, наче янгол. Але вірнопіддані почуття поляків не переходили на матір королевича. Коли королівський візок віддалявся на безпечну відстань, і гроші, що розкидували пажі, були повизбирані, вони відразу ж пригадували усі плітки, які ходили про королеву.

  Вона, коли прибула до Кракова, не вміла розмовляти та писати польською. Для деяких це було такою нечуваною річчю, начебто вона не вміла писати взагалі. Вона мала коханців. І так задурила голову старому королю, що той її пробачив.

  «Відьма! Чаклунка!» – повз натовпом ледь чутний зміїний шепіт.

  Хтось недавно почув від замкових слуг, що королівна Ядвіга захворіла. А винна у хворобі дівчини зла мачуха! Хіба може бути інакше? Недарма в усіх казках мачуха знущається над юною героїнею.

  Плітки швидко розносилися поміж людьми. Одні казали, нібито Сонька отруїла нещасну Ядвігу. Інші вважали, що вона навела порчу на падчірку, зовсім як у відомих усім казках.     

  «Відьма! Чаклунка! Отруйниця!» – краківські міщани осудливо проводжали поглядом візок королеви.

  «Король загубився бозна де. І невідомо, чи він живий, а чи давно загинув у далекій Литві. Королівна помирає. А королева виставляє напоказ свого сина, щоб усі бачили, хто тут майбутній правитель», – так думали ті, кто розумів більше, ніж простий неписьменний люд, але мовчав. Бо усі знали, що за спиною королеви Софії стоїть могутній єпископ Краківський, Збігнєв Олесницький.

  Сонька не чула пліток. Вона бачила лише радість та повагу, яку виказували жителі Кракова її синові. І не помічала, як змінювалися обличчя людей, коли візок проминав їх.

  Кілька днів потому королева запитала у єпископа, чи задумане ними вийшло на добре. Єпископ заспокоїв жінку, сказавши, що до королевича ставляться добре. Але сам довго ходив замисленим.

  Нарешті єпископ обдумав свою поведінку і відвідав хвору королівну.

  Ядвіга зустріла його у кріслі, напівлежачи. Єпископ простягнув дівчині руку і вона шанобливо поцілувала перстень на руці єпископа.

  - Чим я завдячую за ваші відвідини? – запитала вона.

  - Я прийшов запитати, як почувається королівна.

  Єпископ сів на табурет, який йому підставив паж королівни, і зціпив долоні на повному животі. Такий кругленький, товстенький, рожевощокий – суцільна добродушність! А очі – холодні та гострі, наче ніж.    

  - Погано почуваюся, – зітхнула королівна і приклала долоню до чола.

  Її рука тремтіла, а обличчя було блідим. Ядвіга насправді почувалася погано.    

  - А що кажуть лікарі?

  Ядвіга озирнулася. У покоях не було нікого, окрім неї, єпископа, покоївки та пажа. Королівна владно кивнула слугам; вони зрозуміли наказ і вийшли з кімнати. Ядвіга та єпископ залишилися наодинці.   

  - Лікарі не розуміють причин моєї хвороби, – поскаржилася вона. – А одна знахарка, яку привели до мене, сказала, нібито мені наврочено.

  - Знахарка? – примружився єпископ. – Невже королівні не відомо, що церква забороняє звертатися до знахарок? Вони прирівняні до відьм, ворожок та чаклунок.

  - Церква забороняє, а все одно усі звертаються, – Ядвіга зневажливо скривила губи. – Ви краще запитайте, що сказала знахарка.

  - Я й без того знаю, – єпископ знизав плечима. – Нібито вас зачаклувала королева Софія. Про це говорить увесь Краків!

  - Правда? – очі Ядвіги радісно заблищали. – То вже усі знають, що королева – відьма?

  - Йде такий поголос, – кивнув єпископ.           

  - Тепер і помирати не шкода. Головне, щоб моя смерть була помщеною. 

  - Ви добре знаєте, що це неправда, – спокійно відповів єпископ. – Ви вигадали цю історію з ненависті, щоб погубити королеву Софію. А ваша хвороба... Я розмовляв з лікарями. Вони запевняють, що вас гнітить та сама недуга, яка звела у могилу вашу матір, покійну королеву Анну. Може, у її смерті теж винна королева Софія, яка тоді була дитиною і не жила у Кракові?