Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Тоді чому він кидає нас у пекло, де не грішити просто неможливо? — запитала Кассі Тома, як проповідника, а не такого самого раба, як вона сама.

— Можливо й не грішити, — твердо відповів їй Том.

— Ти сам скоро переконаєшся, що моя правда, — сказала Кассі. — Ти вирішив не відступати? Завтра тобі пояснюватимуть науку покори ще дохідливіше! Я знаю цей сценарій. Подумати страшно, що на тебе чекає! Рано чи пізно — а ти все одно скоришся.

— Господи! — вигукнув Том. — Зміцни мою душу, дай мені сили вистояти!

— Томе, я багато разів чула такі молитви. Та врешті-решт здавалися усі. А зараз вас тут двоє таких затятих — ти і Емілі… Ви боретеся, але навіщо? Ви затіяли марну справу. Ви стоїте перед вибором: покора або повільна, страдницька смерть.

— Для мене краще смерть! — сказав Том. — Скільки б вони не знущалися — а тіло все одно помре. І тоді я вирвуся з-під їхньої влади. Я свідомо на це йду, бо знаю, що Господь допоможе мені витерпіти муки!

Кассі сиділа мовчки зі скляним поглядом.

— Мабуть, так і треба… — прошепотіла вона, немов не до Тома, а просто роздумуючи вголос. — Адже ті, хто скорився, також приречені. Тільки муки їхні триватимуть довше. Нас поглинає ганебне життя, ми стаємо ненависні та гидкі самим собі. Ми мріємо про смерть, але покінчити із життям у нас бракує сили волі. І сподіватися нема на що!.. А ця дівчинка… Тоді, коли почалося моє доросле життя, я була навіть молодшою за неї. Подивись на мене! — гірко заговорила вона, раптом згадавши, що вона тут не сама, — Бачиш, якою я стала? Цікаво, на який вік я виглядаю зараз?.. Хто б міг подумати, що моя доля поверне до такої гидотної пустки. Мене ж виховували в розкошах. Мої перші спогади — багатий будинок, де я собі бігаю, граюся, завжди одягнена, як на свято… До нас часто приїжджають гості, всі мною милуються… Вікна вітальні виходили на сад, де я гралася із братами та сестрами у хованки під розлогими кронами апельсинових дерев. А потім мене віддали у монастир на виховання. Нас там навчали рукоділля, музики, французької мови… А потім батько раптово помер. Мені тоді було чотирнадцять… Я приїхала додому на його похорон. Коли почали впорядковувати справи покійного батька, з’ясувалося, що він мав багато боргів — настільки багато, що на їх покриття мало піти усе його майно, включаючи рабів. І мене також. Розумієш, моя мати була батьковою рабинею… Вона померла рано і я її майже не пам’ятаю. Батько хотів дати мені відпускного листа, але просто не встиг. Я дорого заплатила за його легковажність та безпечність. Всі люди думають, що вони житимуть на землі вічно. Я також не задумувалася про те, що фактично є рабинею. Ніхто не міг і подумати, що такий здоровий, міцний чоловік, як мій батько, помре молодим. За чотири години до смерті він був сповнений сил і здоров’я. Але тоді у Новому Орлеані розгорілася епідемія холери, і він став одним із перших, кого вона скосила. Наступного дня після похорону батька його жінка зібрала своїх дітей і переїхала до маєтку своїх батьків (вони тримали бавовняну плантацію). А мене залишили із рештою рабів. Мені це здалося дивним. Я тужила за братами і сестрами, але особливого значення цій події не надала. Всі справи вів молодий адвокат, він приходив до нас щодня і ставився до мене із належною пошаною, як до доньки господаря дому, а не рабині. Одного дня він привів із собою молодого чоловіка… Він був неабияким красенем, я такого ще ніколи не бачила. Того вечора я до скону не забуду. Він запросив мене на прогулянку і розповів, що бачив мене ще до мого від’їзду в монастир, освідчився мені та запропонував свою дружбу і захист… Щось сповнювало тугою мою душу, але його ніжність і лагідність зробили своє — моє серце скорилося йому. А він… Він просто купив мене за дві тисячі доларів, і я стала його власністю. Та про це я дізналася значно пізніше. Мені було добре із цим чоловіком, і це пояснюється дуже просто: я кохала його. Кохала! — повторила Кассі й ненадовго замовкла. — Я так його кохала! Я й досі його кохаю і не забуду, поки дихаю… Він був вродливий, розумний і до того ж благородний! Ми жили разом у розкішному будинку, мали багато слуг. У мене був свій екіпаж, багато гарного вбрання й коштовностей. Мій Генрі (його звали Генрі) був щедрим і великодушним. Та вся ця розкіш нічого для мене не значила. Я плекала тільки його. Я любила його понад усе на світі. Виконувати його бажання було моїм щастям!

І лише одне мене засмучувало: я була рабинею, а мені так хотілося мати його за законного чоловіка! Я довіряла йому. А він переконав мене, що не може звільнити мене із рабства і одружитися зі мною. Він змусив мене змиритися і пояснив: якщо ми зберігатимемо вірність одне одному, то наш союз буде благословенний Богом. У такому розумінні я була йому дружиною. Ніхто не може докоряти мені у невірності моєму Генрі.

Сім років ми прожили разом. Я догоджала йому в усьому, намагалася вгадувати кожне його бажання. А коли він занедужав на жовту лихоманку, я одна виходжувала його довгих двадцять днів і ночей. Він називав мене своїм добрим янголом, цілував руки і дякував за те, що я вирвала його із лап смерті. У нас було двоє дітей: син і донечка. Первістка-хлопчика ми назвали на честь батька — Генрі. Він усім був на нього схожий — прекрасними очима, високим чолом, хвилястим волоссям, веселим характером і непересічним розумом. А донька, Елсі, була схожа на мене. Генрі-старший пишався мною і дітьми, часто кажучи, що я — найкрасивіша жінка в цілій Луїзіані. У святкові дні ми всі разом виїжджали до міста на прогулянку у відкритому екіпажі. Усі нас проводжали поглядами… Потім Генрі переповідав мені, хто що про нас говорив. Це були найщасливіші роки мого життя! Тоді здавалося, що більшого щастя просто бути не може. Але завжди знайдуться