Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

— Скорися! — нашіптував йому якийсь голос, коли він знемагав від болю та приниження. Том здригнувся, почувши те саме від цієї жінки з божевільними очима. Зараз вона йому здавалася втіленням спокуси, і він боровся із цим почуттям усю ніч.

— Боже мій милосердний, Боже! — простогнав нещасний Том. — Та хіба можна з таким змиритися?

— Марно кличеш! Його або немає взагалі, або зовсім він не милосердний! До нас, принаймні, точно! Все проти нас — і небо, і земля. Нас усіх чекає пекло, сподіватися на рай не варто!

Том аж затремтів — ці слова вразили його до глибини душі. Все, у що він вірив, вони могли перекреслити. Його єдина опора ось-ось впаде!

А Кассі продовжувала:

— Ти ще не знаєш тутешнього життя. А я… Я знаю, як ніхто інший. Довгих п’ять років живу я під владою цього нелюда, і повір, маю багато підстав ненавидіти його усіма фібрами своєї душі. Розумієш, наша плантація розміщена в такій глухомані, з усіх сторін болота, до сусідніх маєтків щонайменше п’ять-десять миль через трясовину в компанії з отруйними гадюками та павуками… Поблизу немає жодної білої людини, яка б під присягою посвідчила, що тут живцем спалили негра, зварили в казані з окропом, зашмагали до смерті, четвертували, нацькували на нього голодних псів чи посадили на палю. Тут не діють жодні закони — ні Божі, ні людські, а ті лиш, які встановив наш господар… Я тут такого надивилася, що якби надумалася розповідати, ти б до ранку від страху не дожив… Від нього можна усього чекати, усього, чуєш? Забудь про боротьбу — це ні до чого. Гадаєш, я з власної волі живу тут? Мене ж виховували, вчили для благородного життя… А цей!.. Він — диявол, гіршого не буває. І все ж я прожила з ним п’ять років… Знаєш, за цей час не було жодної хвилини, щоб я не проклинала своє життя. А тепер він привіз із собою молоденьку дівчинку — на моє місце. Їй ще й шістнадцяти років немає! Вона каже, що добра господиня навчила її грамоті. Вона сюди Біблію привезла, наївне дівча! Як це тобі подобається: з Біблією — в пекло! — Кассі істерично розсміялася. У темній комірці її сміх прозвучав моторошно — у Тома аж мурашки по шкірі пробігли. Він молитовно склав руки на грудях. Йому було страшно: невже немає жодного виходу?

— Спасителю-Христе! Змилуйся над нами. Невже ти забув про нас, нещасних? Господи, поможи мені, бо інакше я загину!

Кассі тверезо і зло продовжувала говорити:

— Ці жалюгідні собаки не заслуговують, щоб ти страждав через них. Вони зрадять тебе, навіть не задумуючись. Вони підлі та жорстокі, а ти їх оберігаєш, заступаєшся за них, терпиш такі муки! Вони того не варті!

— Нещасні! — прошепотів Том. — Що ж перетворило їхні серця на камінь? Знаєте, якщо я відступлю, то стану таким самим, як і вони. Ні, я не хочу, місіс Кассі! Я втратив усе — жінку, дітей, рідний дім, доброго господаря і обіцяну ним свободу. Папери на моє звільнення вже було подано… Якби він прожив хоча б на тиждень довше — я вже був би вільною людиною і працював би на викуп своїх рідних! Все, що можна втратити на землі, я вже назавжди втратив, тож що на мене чекає, якщо я озлоблюся і втрачу ще й небо?

— Господь не оцінюватиме тебе за чужими гріхами! — сказала Кассі. — Нехай питає з тих, хто довів нас до такого стану, а ми ні в чому не винні.

— Може й так, — мовив Том. — Але озлобитися тут — це найлегше. Мені навіть подумати страшно, що я можу стати подібним до Сембо чи Квімбо — жорстоким, злопам’ятним, мстивим… Якщо я стану таким, тоді вже буде байдуже, що зробило з мене нелюда. Я боюся втратити себе. Я не такий!

Жінка подивилася на Тома розгубленим, божевільним поглядом, немовби щось її наштовхнуло на думку, яку вона одразу ж дуже емоційно висловила:

— Господи, прости мене й помилуй! Ти правий, Томе, правий! О Господи! — із цими словами вона впала на підлогу від гніту душевних мук.

Вони обоє стогнали і зітхали. Том перший узяв себе в руки і прошепотів:

— Місіс, будь ласка…

Кассі підвелася. Її вираз обличчя не змінився, а й досі був скорботним і печальним.

— Будь ласка… В моїй куртці, у кишені, є Біблія. Її кинули он у той кут… Прошу вас, подайте мені її.

Кассі подала Томові Біблію. Він розкрив її на тому місці, де було чи не найбільше його і Джорджевих поміток, де розповідалося про останні земні години того, «чиї рани зцілюють людей».

— Місіс не відмовиться почитати… Ці слова втамовують душевну спрагу краще, ніж вода — фізичну.

Кассі взяла розкриту Біблію з Томових рук, гордо випросталася, підсунулася ближче до ліхтаря, пробігла очима сторінку, а потім тихо і проникливо почала читати вголос. Вона зачитувала історію про муки і славу Ісуса. Голос її не слухався, зриваючись раз у раз, затихав і звучав знову. Час від часу вона замовкала, обдумуючи прочитане, а потім продовжувала читати далі.

Коли Кассі прочитала фразу, яка належала Христові: «Отче, пробач їх, бо не знають, що чинять», — книга випала з її рук, голова безсило опустилася на коліна, її сховала вуаль волосся. Жінка розридалася.

Том теж плакав, примовляючи крізь сльози:

— Якби люди вміли прощати своїм ворогам! Він це робив так легко, а ми цій науці вчимося усе життя, і навчитися не можемо! Господи, врятуй нас, грішних! Ісусе любий, не залиш нас без допомоги!

— Місіс, мені до вас далеко, — заговорив Том після довгого мовчання, — ви вчена, знаєте іноземні мови… Та все ж не погордуйте, послухайте бідолашного Тома. Я теж дещо знаю. От ви кажете, що Господь забув про нас, відвернувся, інакше б не дозволив, аби над нами так знущалися… Але згадайте хоча б те, що заради правди, заради вічного раю він і Сина свого вигартовував у муках. Адже Ісус був убогий і терпів такі страждання, які нам і не снилися! Ні, Господь нас не забув, це я точно знаю. У Святому Письмі є такі слова: «Хто терпить, той потрапить у Царство Небесне. А хто відречеться від Нього, від того відречеться і Він». І Божий