Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

— Що це? — Герман нахилився вперед, його голос був низьким, із ноткою тривоги.

— Не знаю, — відповів Максим, напружуючи слух. Шерех стих, але повітря стало важчим. — Готуйтесь до всього.

Вони рушили далі, кроки стали обережнішими. Тіні попереду розсіювались, відкриваючи прохід із обваленою платформою. Зі стелі звисали пошматовані троси, а бетонні плити хитались під власною вагою, готові обрушитись. Максим підняв руку, зупиняючи загін.

— Проходимо тихо, — сказав він, указавши на уламки. — Дивіться під ноги, тримайтесь від краю.

Вони просувались повільно, обережно ступаючи по крихкому бетону. Кожен крок був випробуванням — плити скрипіли, дрібні камені котились униз, у прірву, що темніла обабіч. Кіра йшла поруч, її дихання було рівним, але Максим чув, як вона напружена. Аліна трималась попереду, її рухи були точними, як у тварини, що знає стежку.

Коли вони перетнули прохід, позаду тріснуло. Максим різко обернувся — Арсен спіткнувся об шматок арматури, але втримався, схопившись за стіну. Його обличчя скривилось від досади.

— Все гаразд? — запитав Максим, прислухаючись до відлуння.

— Так, нормально, — буркнув Арсен, потираючи плече. — Чортів камінь.

Вони пішли далі, але тунелі звужувались. Стіни вигинались, стеля опускалась, ніби метро стискало їх у своїх обіймах. Повітря стало густішим, пропахлим вологою й гниллю. Напруга росла — невидима, але відчутна, як передчуття бурі. Максим стиснув кулаки, його очі шукали небезпеку в кожному кутку.

Наступна станція зустріла їх хаосом. Стіни були розтрощені, підлога завалена уламками — шматками металу, розбитою плиткою, залишками меблів. Повітря віяло холодом і чимось ще — слабким запахом пороху й крові. Максим завмер, його погляд оббіг руїни. Це місце кричало про бійню, недавню й жорстоку.

Аліна ступила вперед, її очі звузились, коли вона оглянула розвалений стелаж.

— Тут була різанина, — сказала вона тихо, її голос був холодним, але з ноткою поваги до мертвих. — Недавно.

Герман присів біля підлоги, його пальці торкнулись темної плями — засохлої крові. Він насупився, його погляд потемнів.

— Знайоме місце, — пробурмотів він, піднявши очі до Максима. — Пам’ятаєш?

Максим завмер, його серце стиснулось. Він обвів поглядом станцію — розтрощені колони, сліди куль на стінах, обгорілий шматок тканини, що гойдався на протягу. Спогади вдарили, як удар: крики, постріли, кров на руках. Це було тут — роки тому, коли вони з Германом бились проти невідомих бійців у бурштинових бронежилетах. Тоді вони не знали, хто це, думали — чергові мародери чи бандити Пустки. Але тепер він розумів: це був Янтар. Їхні перші тіні, що залишили шрами на них обох.

— Янтар, — тихо сказав він, його голос був хрипким. — Це були вони.

Герман кивнув, його кулак стиснувся.

— Тоді ми ледве вибрались, — додав він, його тон був важким. — І я відчуваю, що тут досі не чисто.

Аліна глянула на них, її брови злегка здійнялись, але вона не стала розпитувати. Її погляд повернувся до руїн.

— Якщо вони тут були, то можуть повернутись, — сказала вона. — Треба рухатись.

Загін просувався далі, минаючи завалені стелажі й уламки. Напруга гуділа в повітрі, кожен шерех змушував їх завмирати. Кіра трималась поруч із Максимом, її рука ледь торкнулась його, коли вони проходили повз розтрощений вагон. Він відчув її тепло й кинув короткий погляд — її очі були пильними, але в них горіла та сама рішучість, що тримала його.

Пройшовши кілька переходів, вони зупинились. Темрява попереду згустилась, але з неї раптом виринули силуети — невелика група Сталкерів, закутаних у капюшони. Їхня зброя блиснула в тьмяному світлі ліхтарів, дула націлились на загін. Максим підняв руку, зупиняючи своїх, і ступив уперед.

— Хто ви? — гаркнув один із Сталкерів, його голос був різким, підозрілим.

— Свої, — відповів Максим, його тон був спокійним, але твердим. Він не опускав рук, показуючи, що не шукає бою.

Сталкери переглянулись, їхні постаті напружились. Але один із них — високий, із довгим волоссям, що вибивалось із-під капюшона, — зробив крок уперед. Його очі звузились, а потім розширились від впізнавання.

— Максим? — промовив він, його голос став м’якшим, але все ще обережним. — Це ти?

Максим завмер, його погляд пробіг по обличчю незнайомця. Тіні минулого ворухнулись у пам’яті, але він не міг одразу згадати. Проте цей голос — хрипкий, із ноткою втоми — здавався знайомим.

Максим кивнув Сталкеру з довгим волоссям, відчуваючи, як напруга в повітрі повільно розсіюється. Його голос був спокійним, але твердим:

— Так, це я. Нам потрібна інформація про метро. Що тут коїться?

Сталкери переглянулись, їхні руки все ще лежали на зброї, але дула опустились. Старший із них — кремезний чоловік із сивиною на скронях і шрамом через брову — ступив уперед, його погляд ковзнув по команді Максима.

— Ми стежимо за тунелями, — сказав він, його голос був хрипким, як від пилу Пустки. — Останнім часом тут неспокійно. Чуємо рух, бачимо сліди, але не завжди знаємо, хто це. Янтар нишпорить цими переходами, але де саме — не вгадаєш. Будьте обережні.