Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

Шевченко кинув на мене погляд з-під брів, повернувся у крісло і розсипав зібране листя на столику. 

— Останні пару днів я тільки й думаю про те, що ж важливо. Пробачати слабкого — чесно? Чи це образа пам’яті тих, хто залишався сильним і не дозволяв собі помилятися? Яким має бути твій спадок? Чи винен ти суспільству, яке не допомагало, а навпаки, вставляло палиці в колеса на твоєму шляху вгору, чи правильніше — зосередитися тільки на найближчих людях? І навіщо нам дарований час? Може, щоб розтривожити нас туманним майбутнім, чи навпаки — дати надію на зміни? І чому люди, які економлять гроші, так бездумно розкидаються годинами свого життя? Але в низці цих запитань є ще одне. Який стосунок до всього, що сталося за останні два дні, маєте ви, Едеме? 

Мене почало морозити. Шевченко подався вперед, обіпер руки об коліна й просвічував мене рентгенівським поглядом. На мить мені здалося, що він збожеволів, що він відвів мені певну роль у своїй таємній грі, не спитавши згоди й не повідомивши правил. 

— Який стосунок маю я? Я ніколи не зустрічався ні з вами, ні з вашою компанією, а останні три дні взагалі перебував у комі! 

— Однак я чомусь вирішив відвідати вас у палаті. Я вивчав ураження Мітча, хоча дізнався про існування такої хвороби лише позавчора. Я зайнявся людьми, замішаними у справі Фростова — про якого я теж раніше ніколи не чув. Чому я це зробив? Я не знаю. Я людина практична й не вірю в паранормальні дурниці, але відчуття таке, ніби мій розум увібрав у себе частину чужого. І вчора начебто все повернулося на своє місце, але в мене досі відчуття, що я так і не звільнився від цього повністю. Знаєте… а може, я й не хотів би! Знаєте, так буває: мислевіруси потрапляють у свідомість і лишаються в її фундаменті, стаючи частиною переконань. 

Він говорив дивні речі, однак при цьому мав вигляд не божевільного, а людини зі здоровим глуздом, яка зіткнулася з надприродним і тепер мусить знайти цьому пояснення, але керується тільки відомими людству законами світобудови. 

— Я просто не розумію, про що ви говорите, — чесно відповів я. 

— Я спілкуюся з вами вперше, а наче знайомі багато років. Якщо цього не зможете пояснити мені ви — тоді я вже й не знаю, хто зможе. Мої люди все перевірили — ви справді перебували в комі. Вони вивчили все і знайшли тільки одну ниточку, що опосередковано пов’язує вас зі мною. Одна ниточка — Інара. 

Це стало схоже на поганий розіграш. Саме так я б це й сприйняв, якби навпроти мене був хтось інший. Але для постаті калібру Віктора Шевченка я — надто дрібна рибка, щоб навіщось мене розігрувати. 

— Боюся, що в мене теж немає відповідей. Це Інара підказала вам знайти мене у відділку поліції й поставити всі ці запитання? 

Шевченко відкинувся у кріслі, але й далі посилав гама-промені. 

— Ні, Інара зрозуміла, що наговорила вам зайвого, і попросила мене витягти вас із відділку. Так я й дізнався, що ви вже опритомніли. 

— Хто вона вам? 

— Майбутній керівник одного з найважливіших моїх проєктів. А хто вона вам? 

Я все ж зробив ковток зі склянки. Віскі стекло по жолобку язика приємним теплом. 

— Вона — моє минуле. 

— Дивно. 

Я довго мовчав, перш ніж продовжити, але тривала пауза не бентежила Шевченка. Ця людина знала ціну часу, одначе дозволяла собі витрачати його на гру в мовчанку зі мною. 

— Що ж у цьому дивного? — нарешті не витримав я. 

— Тато сказав, що тут бракує співу пташок. Але я проти кліток, — Шевченко стулив листки лимона у стос і поклав його під ніжку столика. Ні, схоже, він зі мною не грався — радше продовжував вивчати, сподіваючись знайти відповідь на запитання, які його непокоїли. — А дивне в цьому те, що я вперше зустрів Інару саме у вашій палаті. І те, якою вона була… — він затнувся. — Жінка не дивиться такими очима на чоловіка, якщо йдеться тільки про минуле. 

Ет, не бачив Шевченко, як Інара пройшла повз мене лише ковзнувши поглядом і залишила в холі слухати бурчання ліфта… Чи, може, того дня вона таки впізнала мене і її байдужість була вдаваною? А що потім? Вона шукала мене навмисно чи побачила випадково, коли відвідувала Ореста? І чи мало це тепер якесь значення? 

Певно, мало, раз мені нині праглося тільки одного: щоб Шевченко не мовчав. Щоб він детально описав цю картину: який вигляд мала Інара в моїй палаті, чи не тримала мене за руку, що казала, чи переливалося світло в її волоссі… 

Зовсім недавно моя душа шубовснула в чорну діру. Здавалося, я відчув таку втрату, після якої вже не оговтуються. Але ж я втратив те, чого в мене й так не було, про що я й так не знав! 

А як увесь цей час почувалася вона? 

— Попросіть вибачення від мене в батька — я не залишуся на обід, — сказав я. — І дайте мені номер Інари. 

Настав час увімкнути свій телефон. 

Без сумніву, наша зустріч із Віктором Шевченком стала для мене значно кориснішою, ніж для нього. Насамкінець бізнесмен виявив мені ще одну люб’язність: його водій довіз мене до лікарні, із якої я втік сьогодні вранці. Ні, я не збирався повертатися у свою палату — мені треба було побачитися з Артуром. 

Однак перед цим я мав твердий намір подзвонити Інарі. 

Жінку, яка щось для тебе означає, не залишають плакати на доріжці під цікавими поглядами сторонніх. Жінці, яка для тебе щось означає, не дорікають за рішення, що принесло їй стільки болю. Я мав вислухати її, я мав поговорити, я мав визнати, що не маю жодного права ні в чому їй дорікати. І нарешті, я мав спитати: чи правду казав Шевченко про те, якими очима вона дивилась на мене в палаті? 

Але я не міг телефонувати колишній коханій із автостоянки, на якій мене висадив охоронець, — гірше хіба що дзвінок із салону машини. Я пройшовся периметром лікарні і наткнувся на порожню лавку під прорідженою вітром і часом ялиною, — хоча навряд чи й це місце відповідало естетичним очікуванням людини, яка готувалася до такої розмови. Однак, аби не передумати, я не став довго збиратися з духом — і набрав її номер. 

«Інара». П’ятнадцять років я не бачив цього імені на екрані свого телефону. Сьогодні, коли Віктор Шевченко диктував мені її номер, я трохи загаявся. Вписати його означало — повернути Інару в своє життя. Навіть якщо розмови не