Читати книгу - "Часу немає, Рустем Халіл"

— А ось тепер мені стає страшно, — сказав я. 

* * * 

Пам’ять завжди закарбує момент вашого знайомства з мільярдером, навіть якщо він був обставлений цілком тривіально. Але мені було що запам’ятати: коли я побачив Віктора Шевченка, він тримав у руці молоток. 

— Радий бачити вас на ногах, Едеме! — вигукнув він мені як старому знайомому. — Вам не здається, що криво висить? 

Стоячи на нижніх приступках широких сходів і обпираючись на мармурові поручні, Шевченко примірявся до фотографії в рамці. На ній здіймалися в небо споруди із синього скла. «Три кити» — я їх знав, хоча мені не доводилося в них бувати. Вони вражали своїм виглядом, і фото було зроблене майстерно, але дивувало інше — міський краєвид саме на цьому місці, — адже це перше, що впадало в очі людині, яка заходила в дім. Утім, придивившись до зображень, розташованих поруч, я переконався, що всі вони підібрані без особливої логіки: кілька світлин самого Шевченка, натюрморт із пляшкою вина, портрет незнайомого мені старого… Тож знімок «Трьох китів» не виходив за межі допустимої химерності цієї приватної фотовиставки. 

— Треба трохи підняти правий край, — порадив я. 

Шевченко послухався. Потім витягнув шию й гукнув кудись убік: «Тату, тату!» У відповідь — дзвін посуду. 

— Тато вирішив сьогодні нас здивувати й побути шеф-кухарем, — заявив Шевченко, наче давно мене чекав. — Як ви почуваєтеся? Я здивувався, дізнавшись, що ви щезли з лікарні. Поки мені не повідомили, що ви у відділку поліції, у мене навіть була думка, що вас викрали просто з ліжка. 

— Та кому я потрібен, — відмахнувся я. 

— От і мені хотілося б це з’ясувати. 

Ліворуч від мене почувся шурхіт і з сусідніх дверей увійшов гостровухий дідусь. Він привітав мене кивком голови й відразу ж дістав із кишені піджака окуляри — мабуть, щоб побачити, з ким же він привітався. На правій руці бракувало двох пальців. 

— Ще хвилин двадцять доведеться зачекати, але Лука каже, що ви такого ще не готували, — звернувся він до сина. — Отже, для тебе і твого гостя цей обід буде сюрпризом. 

— Чудово, тату. Подивись, нормально повісив? 

Старий довго вивчав вибудувану на стіні композицію — було видно, що для нього дуже важливо якомога ретельніше виконати прохання. 

— Добре вийшло, — старий ковтнув слину й додав: — Синку. 

Фотографії на стінах — це привілей власного житла. Моє покоління роками переїздить із однієї найманої квартири в іншу. Ми мобільні. Ми міняємо краєвиди з вікна, міста, а часом і країни. Але світлина на стіні для нас — це розкіш, адже треба узгоджувати з орендарем кожен забитий цвях. Ти можеш постаратися й отримати дозвіл на один чи два отвори, але ніхто не дозволить розгорнути в орендованій квартирі цілий ланцюжок спогадів. 

Хіба що на роботі в тебе є власний кабінет, подумав я. І раптом згадав, де ж я бачив інтернат Ореста до того, як привіз його туди сьогодні. Він був на фото в кімнаті, де я за ці два роки провів чимало часу. Дивно, але я ніколи не запитував ні себе, ні господаря кабінету, що це за будівля на фотографії та чому вона там опинилася? Холодок пробіг поміж лопаток, і рій запитань, як потривожені у гнізді шершні, загрозливо загув над моєю головою. 

— Щось ви занудьгували, — замість молотка в Шевченкових руках вже були дві склянки з віскі, одну з яких він запропонував мені. — Поки обід не готовий, покажу вам сад. 

— То я запрошений на обід? 

Од віскі я зазвичай не відмовляюся. Пити поки що не збирався, але якщо схочеться — ось вона, склянка, у руці. 

— Така доля гостя, який приходить до тебе в обідню годину. Може, замість віскі ви хочете кави? 

Я відмовився, і Шевченко повів мене не у двір, а несподівано нагору. Одна стрічка фотографій плавно перейшла в іншу. Деякі були такі безпосередні, що залишалося тільки гадати, чому вони опинилися в цій галереї. 

— Сподіваюся, ви терпимі до вологості, — сказав Шевченко, штовхаючи скляні двері. 

Так, атмосфера тут була геть іншою. Дивувало, як цю дику суміш запахів — компосту, цитрусів, дощу, орхідей і моху — зуміли помістити й тримати у скляних стінах, не даючи просочитися в дім. 

У центрі саду з покритого мохом каменя било штучне джерело. На одному з лимонних дерев налився соковитий плід, а серед карликових пальм дизайнер майстерно вписав три плетених крісла та столик. 

— Уперше бачу сад на другому поверсі, — зізнався я. 

— Це через маму. В останні роки їй було вже нелегко спускатися вниз, а обладнати будинок ліфтом вона заборонила — мовляв, вона ж не бабця якась там. Тоді я й вирішив зробити оранжерею поруч із її кімнатою й кімнатами дітей. Щоправда, віскі мама не схвалила б — вона була вкрай нетерпима до алкоголю. 

Він не відпивав зі своєї склянки, тільки спостерігав, як бурштиновий напій липне до прозорих стінок. 

Що я знав про Віктора Шевченка? Людина, яка заробила свої статки у фінансовій сфері. На відміну від багатьох заможних людей нашої країни, він зібрав свій капітал не зі скалок радянського спадку і не присмоктувався до бюджетних потоків — одного цього було досить, аби вважати його пристойною людиною. Додайте ще відсутність політичних амбіцій і гучних скандалів за плечима — і Шевченко вже здається ангелом. Та що такій людині могло знадобитися від мене? 

— Ну, хто почне першим? — порушив він мовчанку. 

— Мені ні з чого починати, — здивувався я. — Адже це з вашої волі мене витягли з поліційного відділку, посадили в «Теслу» й привезли сюди. Чому я тут? 

Шевченко розсміявся. 

— Я хочу запитати вас те ж саме: чому ви тут? 

Я затягнув паузу, даючи Шевченкові шанс продовжити. Та він відставив склянку й заходився обприскувати з пульверизатора лимонні дерева. 

— Якщо ви гадаєте, буцім я маю щось вам сказати, то ви взяли не ту людину. Я адвокат, я не граю в гру «Вгадай, про що я хочу тебе спитати», бо в ній завжди перемагає той, хто запитує. 

Відклавши пульверизатора, Шевченко взявся збирати з лимона листя. 

— Рекомендують проріджувати листя, щоб крона мала компактніший вигляд. Мама стежила за тим, щоб садівник усе робив правильно. Ви можете керувати багатомільйонним бізнесом, у якому все працює як швейцарський годинник, а тим часом у вашому власному домі садівник працює абияк. Ну, тепер буде кому за ним наглядати. 

— Може, садівник відчув,